«Мамочко, від тебе татком пахне...»
Невтомна жінка
... Дев’ять довгих місяців у її люблячому серці жевріла надія, що чоловік живий. Майже рік невтомна жінка шукала свого захисника... Інколи їй здавалося, що земля тікає з-під ніг, та вона хапалася за кожну соломинку, яка хоч якось рятувала від божевілля... Коли районна газета опублікувала трагічну звістку про загибель її другої половинки – не вірила. Кричала у всі двері, аби оголосили Володимира безвісти зниклим, і знову їхала у пошуках на буремний Схід... Не боялася... Вірила, що він живий, аж поки не почула страшну звістку з вуст його побратимів... Життя розділилося на «до» і «після»...
Додому прапорщик Володимир Женжеруха вже не повернеться ніколи. 22 червня 2015 року з усіма належними почестями його поховали в селищі Десна. А загинув боєць 1 вересня 2014 року під Георгіївкою, що на Луганщині.
«... Як жити далі? Що робити? Поряд лише дві рідні людини – доньки, яких треба поставити на ноги. Як не здатися долі? Куди не глянь – чоловіки у формі. І не дивно, адже це військове містечко... У кожній постаті вбачається Володимир, але ні... Він вже давно лежить у сирій і холодній землі... Знову кидає в жар... Як не збожеволіти? Може, втекти звідси? Назавжди... Подалі від 
З такими думками Світлана щоночі лягала спати і прокидалася вранці.
Наближалися новорічні свята. 2017-ий рік вже позаду... У підсумках – сіра буденність під тягарем одноманітності. Іноді з кольоровими проблисками. Це перемоги, здобутки, успіхи в навчанні двох донечок, які, здавалося, дорослішали прискореними темпами.
Одного звичайного вечора, що був братом-близнюком усіх попередніх, повертаючись з роботи додому і в тисячний раз вдивляючись в одяг кольору хакі, Світлана здригнулася... Ні, вона не побачила серед військових Володимира... Цього разу в її голові промайнула інша думка – чому б самій не вдягнути камуфляж? Чи схвалив би це рішення покійний чоловік? Мабуть, ні... Та Світлана вірила, що так вона завжди відчуватиме його дух...
Долі не здалася – на військову службу подалася
...Мерзла земля, що не піддавалася лопаті у жіночих руках, підступна зброя, яка не завжди влучала в ціль, постійні фізичні навантаження, подолання перешкод... І військова амуніція – ледь не половина ваги тендітної жінки-солдата... Так для Світлани Женжерухи розпочався 2018-ий рік.
Вона уклала контракт про проходження військової служби у Збройних силах України. 169-ий Навчальний центр Сухопутних військ «Десна» відкрив двері для нашої героїні. Тепер вона ходить тими ж коридорами, що половину свого життя ходив її загиблий чоловік, стріляє на тому ж полігоні і їсть з тих самих армійських мисок...
«Я зрозуміла одне: аби набути гарного досвіду, я повинна працювати з тими, хто міг би ним зі мною поділитися. З цього й почала. Головне – йти до своєї мети не покладаючи рук: тренуватися, доводити собі власну спроможність. Нас вчать стріляти з автомата і гранатомета. Вчать тактиці ведення бою, антиснайперській боротьбі, тактичній медицині. А ще ми проходимо «обкат танком», щоб психологічно позбутись страху перед військовою технікою. Для багатьох це найважче завдання. Але мене воно не лякає, – зізнається моя співрозмовниця. – «Обкат танком» – це коли при наближенні нібито ворожої техніки, солдат має «пірнути» в окоп та пролежати, доки танк над ним не проїде, і вже потім відкрити вогонь».
Попри всю складність, як фізичну, так і психологічну, Світлана зізнається, що для неї походи на полігон – це щось особливе. Вона завжди викладається на всі сто, за що неодноразово отримувала схвальні відгуки від командирів.
«Коли вперше повернулася додому з військового полігону, дівчатка підбігли до мене, обійняли міцно і кажуть: «Мамочко, від тебе татком пахне...». На очі навернулися сльози. Але я не дала їм скотитися по щоках. Татко їхній ніколи не плакав, і я не буду. Адже тепер для дівчат я маю гідно замінити обох батьків».
Найкраща в світі мама
Нині її посада – начальник навчальних кабінетів. Світлана пройшла курси інструктора з надання медичної підготовки пораненим. В планах – навчання в центрі тактичної медицини. До речі, цей навчальний центр функціонує лише рік у селищі міського типу Десна та має досить гарні результати. Там готують персонал військово-медичної підготовки для Збройних Сил України за стандартами НАТО.
«Бойовий медик – це складна професія. Треба добре розуміти, на що ти йдеш. Я готова вчитися! Готова за потреби їхати на Схід, – запевняє вдова героя. – Зупинити кровотечу, накласти джгут, поставити крапельницю – здавалося б, прості речі... Та не кожен це вміє. А навантаження на бойового медика значно більше – діставати з «гарячих» точок поранених... Неважливо, яка вага у «трьохсотого», – його треба витягти з-під обстрілів і надати кваліфіковану допомогу».
Ще у мріях жінки-солдата – здобути професію військового психолога. Нині вона читає багато спеціальної літератури і вірить, що здатна втілити в життя свій задум.
«Моє навчання у планах, але трохи згодом. У цьому році студенткою стане старша донечка Анастасія. Вона розумниця – багато вчиться. Крім того, мої дівчата допомагають мені у всьому. Вечорами я борюся на городі за урожай, аби прогодувати родину, а вони чаклують над вечерею. Часто роблять мені приємні сюрпризи. Я неабияк вдячна, що вони підтримали мій вибір і з розумінням ставляться до змін у нашому житті».
Настя і Надійка – це два найцінніші подарунки для Світлани. Здається, вони подаровані самим Господом Богом напередодні двох свят – 6 січня і 6 березня. Дівчата щодня надихають нашу героїню жити, працювати не покладаючи рук і при цьому залишатися найкращою в світі мамою!
... Коли затихнуть постріли на полігонах, втомлені солдати повертатимуться до своїх казарм, невтомна жінка знову стоятиме біля тієї ж самої гранітної плити. Майже пошепки вона розповідатиме про ще один день, який прожила без своєї другої половинки...
Сніжана БОЖОК, фото автора
