«Лісові брати» отамана Савицького
наводили жах на всю імперію
На північ від Києва та Чернігова, у глухих лісових хуторах Полісся в часи Національної революції 1918-20-тих років тривалий час гриміла бунтівна слава уродженця козацької Стародубщини отамана Олександра Савицького. За життя радянська влада називала його бандитом, селяни – своїм «батьком», а сам отаман вважав себе анархістом. Ким же був насправді Олександр Савицький – гроза «совітів» і кумир простого люду?
«Краще померти в бою, ніж жити без свободи»
Олександр Савицький народився у родині дрібного чиновника 1888-го року у Новозбикові Чернігівської губернії. Новозбиків – це містечко, яке знаходиться на території української Стародубщини, яку у 1921-му році окупувала радянська Росія, нині це – Брянська область. Коли хлопчикові було 13 років, батько помер від туберкульозу. Відтак, під опікою матері, власниці казенної винної крамниці, залишилися п'ятеро дітей. Сашко переніс тиф, але вижив. Чи то через те, що був безбатченком, чи через свій природний бунтівний характер, але він ріс хлопцем буйним і завжди був ватажком серед однолітків. Савицький змалку вирізнявся винахідливістю та любив «чорний» гумор. Розповідали як в одну із ночей, в іудейське свято, він намазав фосфором козла та впустив у синагогу. З криком «Чорт!» побожні юдеї бігли геть. Коли група недругів вирішила його провчити, Олександр пішов на них зі складаним ножем. Хлопчина завжди був першим в бійках з учнями інших шкіл.
Савицький під час навчання в реальному училищі. Фото 1905-1907
Як відомо, молодь завжди була найбільш чутливою до несправедливості і за першої ж ліпшої нагоди відразу ж кидалася виправляти світ. Дуже скоро і лідер вуличних ватаг Шурка Савицький слідом за старшим братом Максиміліаном приєднується до соціал-демократичної партії. Незабаром за політичну діяльність його виключають з училища, і лише завдяки переходу на нелегальне становище Савицькому вдається уникнути арешту. До цього часу він вже брав участь в антиурядових демонстраціях у Мінську, Чернігові, Могильові, а в Брянську – навіть у спробі звільнення політв’язнів. Навесні 1905-го року Олександр Савицький організував втечу друкаря Поліського комітету РСДРП Юровицького.
1906-го року Савицький виїхав до Києва, де, за словами члена його групи Ягудіна, «переживав душевний перелом». Можна припустити, що в Києві Савицький встановлює контакти з анархістськими групами. По поверненню в Новозибків навколо Савицького гуртуються молоді робітники, що відкололися від Новозибківської організації РСДРП через незгоду з реформістською, на їхню думку, практикою партії. Радикальні настрої в робочій масі зростали все більше, соціал-демократи Павло і Петро Подласи, Лоскот, Блохін, Костаков, Гутин, Баранчик, Союкін, а також частина робітників-есерів створили позапартійну революційну групу «незалежних», девізом якої стало: «Краще померти в бою, ніж жити без свободи».
Сучасний білоруський дослідник Юрій Глушаков так описує тактику групи Савицького: «Їхня тактика – збройна боротьба до кінця, експропріація у поміщиків і «буржуїв», захист селян і робітників від насильства поліції і «чорної сотні». У Клинцях в цей час лютував націоналістичний «Союз русского народа». Два бойовики з групи Савицького стріляли через вікно заступника голови місцевого відділення СРН».
«Єврейське населення застигло в жаху в очікуванні погрому. «Але «чорна сотня» тремтіла за свою шкуру, тому про погром і не мріяла», – так пише один із соратників Савицького в своїх спогадах, що збереглися в Гомельському архіві.
Порядок та залізна дисципліна
У містечко Калинець (Стародубщина), де бойовики Савицького розстріляли «чороносотенників», приїжджає сам Олександр Савицький і справляє на місцевих радикалів сильне враження. На спільних зборах ухвалюють рішення: створити нову підпільну організацію з «анархо-революційною програмою, бойовою партизанською тактикою і суворою залізною дисципліною».
Що казати? У цілому з дисципліною у подібних груп, що плодилися на зорі революції, як гриби після дощу, були проблеми. Їх ідейний актив швидко арештовувала поліція, ряди рясніли різного роду авантюристами та кримінальними елементами. У Савицького було інакше! Він назвав свою групу «Лісовими братами». Ним було прийнято статут із жорсткими вимогами. Так, суворо заборонялося вживати спиртне, заводити зв'язки з жінками, бачитися з рідними і близькими. Бойовики не повинні були потрапляти живими в руки ворога: «Ніколи не здаватися в полон до ворогів, а в крайньому випадку застрелити себе; забирати, якщо можливо, всіх легко поранених, а смертельно і тяжкопоранених не залишати живим ворогові і пристрілювати на місці, бо їх все одно чекає шибениця...».
Останнє суворе правило, до речі, практикувалося і у «лісових братів» Латвії. Тут партизанський рух проти російського самодержавства набув масового характеру. Є згадки про те, що Савицький міг підтримувати зв'язки і з прибалтійськими повстанцями. За мародерство в групі Савицького суворо карали. Заархівовано згадку про те, що студент Філоненко, який долучився до групи, за привласнення грошей, експропрійованих на цукровому заводі в Орлівці, був розстріляний своїми ж соратниками.
Діяльність «лісових братів»
Незабаром осередки «лісових братів» були створені і в передмістях Гомеля. У свій час Савицький ховався в глухих провулках старообрядницького гомельського передмістя.
В районі дій «лісових братів» був посилений поліцейський режим. Особливо активні заходи були зроблені поліцією в Клинцях, внаслідок чого підпільники прийняли рішення перебазуватися в Почеп. Для організації надійних притулків до Почепу першими виїхали Подлас, Бубнов і Савицький, але господиня квартири, у якій зупинилися Подлас і Бубнов, видала їх поліції. Увечері наступного дня лісові брати атакували поліцейську дільницю і звільнили товаришів. Лісовими стежками бойова група стала відходити в Клинець. Проти неї був направлений загін з 50 поліцейських на чолі з жандармським офіцером Павловським. Павловський, відомий як організатор погрому в жовтні 1905 року, а також інших каральних акцій, був спеціально відряджений з Чернігова в Сураж для боротьби з партизанським рухом. Група підпільників рухалася вузькою лісовою стежкою, крокуючи слід у слід. Щекотков, що йшов першим, у сутінках натрапив на засідку – раптово з дерев з’явився жандарм і направив на нього зброю. Савицький, що йшов позаду, як завжди, зберіг повний самоконтроль. Отаман «лісових братів» спокійно підійшов до стражника і зі словами «Добрий вечір!» в упор відкрив вогонь. Згодом з’явилися інші жандарми, зав’язалася перестрілка, був поранений один з партизан, але Савицький гучним голосом віддав команду: «Вперед! Відкрити кулеметний вогонь!». «Лісові брати» почали вести стрільбу залпами і закричали «Ура!». Психологічно пригнічені поліцейські кинулися бігти, а бойова група лісових партизан скористалася їхнім відступом та швидко відійшла вглиб лісу, поки значно чисельніші жандарми не оговталися.
На територію повітів Могилевської, Чернігівської та Орловської губерній, охоплених партизанськими і селянськими виступами, були введені загони регулярної кавказької кінноти, так званої «Дикої дивізії». Православний самодержавний режим абсолютно не гребував використовувати головорізів для боротьби зі своїми ж підданими. Так само, як не нехтували таким засобом польські, російські та німецькі поміщики, що наймали популярних тоді черкесів для тероризування білоруських селян. З огляду на посилення патрулювання в Новозибкові козаків і інгушів, групі довелося відмовитися від наміченої експропріації банку, але було вчинено напад на одного місцевого поміщика, втім, це не принесло організації великих коштів. Навесні 1907 року також було здійснено експропріації в Новгороді-Сіверському, у господарів Лівшиця та Болотіна. До організації приєднувалися все нові й нові осередки, скрізь відчувався сильний брак зброї та літератури, на них була гостра потреба в грошах.
«4-го серпня 1907 року семеро партизан вирушили в село Добрик Суражського повіту для організації нової схованки зі зброєю, одночасно бойова група планувала ліквідувати земського начальника Дубянского, який лютував в селах Добрик і Глухівка. Декілька бійців, озброєних гвинтівками, зображували конвойних, інші йшли під виглядом арештантів, мавши при собі пістолети маузер, – пише дослідник Юрій Глушаков. – Таким чином, бойова група увійшла в Добрик, де між нею і земським начальником зав’язалася перестрілка, причому останній, засівши в своєму будинку, вів вогонь з кулемета. Троє партизан отримали поранення: один в ногу, літній революціонер на прізвисько Батька – в груди навиліт, а Савицький був поранений в обличчя. Втім, до будинку все ж вдалося підтягти тюк соломи і підпалити його. Освітлений полум’ям, «хоробрий земський начальник», як характеризують його самі партизани, був убитий. Його родину негайно вивели з палаючого будинку в безпечне місце. Поранених завантажили на підводи і відправили в село Козача Туросна».
Отаман Савицький говорив по-білоруськи, що робило його своїм серед селян, по-польськи і на ідиші. Але народний поголос пояснювала його невловимість здатністю до перевтілення: він нібито переодягався то в архієрея, то в селянку і в такому вигляді спокійно розгулював під носом у поліції. Випадки переодягання партизан Савицького в форму стражників відомі. Наскільки часто сам отаман користувався подібними прийомами, важко сказати. Але, скоріше, віра в здатність героя перетворюватися відображала глибинні архетипи народної свідомості. Для селянина справжній вождь повинен бути особливим: і від кулі заговореним, і для ворога - невловимим і невидимим.
Чи не чужа була ватажку «розбійників» і сентиментальність. Так, Савицький не взяв 12 тисяч рублів застави за маєток поміщика, що розорився, не став грабувати чернігівський монастир, дав 50 рублів вдові поліцейського стражника, яку селяни гнали з громади. Зазвичай, захоплюючи поміщицькі маєтки, отаман роздавав «панське добро» селянам.
Поступово Олександр Савицький стає легендою, свого роду місцевим Робін Гудом. Слава про нього гриміла по всій Російській імперії. У пресі Савицького порівнювали з Зелімханом – легендарним чеченським абреком, який під впливом студентів із Ростова оголосив себе отаманом «Групи кавказьких гірських анархістів-терористів».
Після того, як питання про поліського Робіна Гуда було піднято в Третій Державній Думі, могилевський губернатор отримав найсуворішу вказівку ліквідувати Савицького. У 1908-му році загони стражників були введені в Носовичі і Тереховку Гомельського повіту. Селяни всіляко допомагали «лісовим братам»: нічого не повідомляли про них поліції і навіть направляли її хибним шляхом. Але поступово імперські стражники все ж взяли слід.
Останній бій
23 квітня 1909-го року Савицький із трьома товаришами з'явилися в маєток Бірки Гомельського повіту. Орендар маєтку Цирлін погано обходився з селянами: було діло, у 1905-му він наслав на них каральну експедицію. Цього разу в Бірках виявився тільки охоронець, чеченець Газзаєв, який з кинджалом кинувся на Савицького й у відповідь був застрелений. «Лісові брати» взяли 80 рублів і благополучно пішли. Але через три дні поліція схопила селянина села Прудок Кабкова, який раніше вже проходив у справі про напад на потяг. На цей раз допитом «з пристрастю» особисто зайнявся поліцейський справник Гомельського повіту Стефан Мізгайло. «Де Савицький? Де вся ваша банда?» – кричав, відклавши батіг і витираючи піт з чола, Стефан Венедиктович.
А отаман «лісових братів», пошарпаний малярією, валявся в цей час у стодолі селянина Івана Пенязькова в селі Червоному, що під Гомелем. Коли напади лихоманки відпускали, Савицький брав у руки «Розповідь про сім повішених» Леоніда Андрєєва. На селянському подвір'ї в очікуванні одужання отамана коротали час його найближчі соратники: Денис Абрамов (Калугін) і Залман Гуревич. Але в ніч на 29-те квітня від Гомеля до Червоного вже їхав загін поліцейських і кабардинців на чолі з невтомним справником Мізгайлом. Поплічник Савицького, все ж не витримавши пристрасного допиту, розколовся. Із загоном стражників йшов і тодішній «папараці» з ілюстрованого журналу – щоб відобразити операцію для історії.
Савицький та його вбиті товариші
Але застати «лісових братів» зненацька не вдалося: вони вчасно відчули небезпеку і встигли схопити пістолети. Стражник, який першим заліз на дах клуні, впав убитим. Зав'язалася перестрілка. Бій тривав впродовж чотирьох годин. Поруч був рятівний ліс. Здавалося, один кидок – і ось вона, свобода. Але доля, яка неодноразово виявляла прихильність до отамана, цього разу відвернулася від нього. При спробі прориву Олександр Савицький і Залман Гуревич були зрешечені кулями. Денис Абрамов застрелився сам. Убитих прив'язали до огорожі, вклали в руки зброю і сфотографували як мисливські трофеї. Справник Мізгайло під час бою впав з коня, але видавав себе за пораненого. Після ліквідації поліського отамана він отримав право особисто доповісти прем'єр-міністру Столипіну.
Слава про Савицького навіть після його вбивства ширилась поліською глибинкою. Народ не вірив у смерть ватажка «благородних розбійників». Тому від його імені продовжували діяти вцілілі групи «лісових братів».
На жаль, легендарний уродженець Чернігівщини, а конкретно – окупованої Стародубщини, Олександр Савицький, несправедливо забутий та замовчуваний сучасними істориками. Та й діяльність «лісових братів» – досить об’ємна тема, яка накопичила в собі ще багато цікавих історій та видатних вчинків. Все це належить дослідити, описати та повернути. Власне, як і нашу Стародбущину…
Віталій НАЗАРЕНКО, фото з відкритих джерел
