17 червня – День медичного працівника
Лікар почав писати вірші з початком війни на Сході України
«Ніколи й не думав-не гадав, що почну писати вірші у такому поважному віці, – розповідає вже знаний на Сіверщині «молодий» 69-річний поет, колишній головний лікар Городнянської ЦРЛ Валентин Володимирович Ромець. За його ще спортивними плечами армійська служба (в молодості був кандидатом із самбо та класичної боротьби, призером з бойових видів змагань Прикарпатського військового округу тодішнього Радянського Союзу). Потім навчання у Вінницькому медичному інституті, робота в Тупичівській дільничній лікарні на Городнянщині та ще майже сорок років – у районній центральній, із яких шість – заступником і третину століття – головним господарем цього медичного закладу.
За цей поважний період власної біографії Валентин Володимирович заслужив велику шану та повагу в жителів району і не тільки, адже лікуватися в очолюваний ним заклад, де працюють висококваліфіковані спеціалісти, приїжджали і з інших регіонів Придесення. Навіть коли вже на 66-й рік літа повернули – не хотіли на заслужений відпочинок відпускати. Проте підступний артроз, що «взяв у полон» лікарські ноги, та й власне бажання – дати дорогу до «керма» ЦРЛ молодшим колегам, переважили.
Думав: «Хоч і ходитиму на милицях, але займуся садівництвом, городництвом, рибалкою, вихованням внуків…». Та невдовзі із теле- і радіодинамиків, ніби в далекому 1941 році, як грім серед ясного неба, прозвучали слова: «війна», «анексія Криму», «окупанти»… І лікарю-інвалідові, підполковникові медичної служби у відставці хотілося хоч чимось, але ж відповісти на «подлянку» ще донедавна «братнього» народу. Ось тоді, на диво всім рідним і близьким, він і взявся за перо…
В числі ж перших його віршів – «Усім живим і полеглим героям АТО». А нині навіть важко й підрахувати, скільки поезій (хай він і каже, що «не сильно професіональних») написав Валентин Володимирович, здається, власним серцем і душею… Понад сотню. Окремі з них друкувалися в районній та обласній пресі. Але більшість поезій поки що сформована в рукописні збірки, які, щиро сподіваємося, з допомогою спонсорів, друзів і просто добрих людей обов’язково вийдуть у світ.
А на завершення нашої, хай і невеликої розповіді про свого колегу (про його доброчинну діяльність можна томи книг видавати) – ще кілька слів із його багатої біографії. Насамперед скажемо, що він родом із Малої Дівиці Прилуцького району. Прекрасний спеціаліст своєї справи і сім’янин. Власну долю – майбутню дружину, Олександру Миколаївну родом із срібнянських Сокиринців, зустрів у Калинівській райлікарні, куди прибув на стажування. Одружилися вже тоді, коли завершив шостий курс і разом переїхали на рідну Чернігівщину. Сім строків був депутатом Городнянської районної ради.
Виховали разом сина Андрія та доньку Ірину, які пішли батьківськими медичними шляхами. Він – хірург, вона –фармацевт. Навіть невістка Дарія, – гастроентеролог.
Мають трьох онуків. Найстаршому Іллі вже дванадцять. А меншеньким двійняткам – Маші та Матвійку – лише по чотири рочки. Це найбільша дідусева і бабусина радість і втіха.
Як бачимо, хоч і вийшов із родини хліборобів, створив цілу лікарську династію: дружина пройшла акушером разом з ним по всіх медичних закладах, де він працював; син Андрій – хірург Полтавської обласної лікарні, а невістка Дарія – гастроентеролог; донька Ірина працює фармацевтом у столиці. Про свою майбутню мету – лікувати людей – вже заявляє і старший онук Ілля. А ось меншенькі, чотирирічні двійнятка – Маша та Матвійко – поки що лише малюють людей у білих халатах і хтозна, що переможе: мистецтво чи медицина?
Але, що б ми не говорили, їхній дідусь Валентин Володимирович, окрім усіх «сімейних» медиків, як на нашу думку, служить для них чи не кращим прикладом. Як-не-як, а він лікар вищої категорії з організації охорони здоров’я, має високі урядові відзнаки, Почесні грамоти Міністерства охорони здоров’я, Мінчорнобиля, Чернігівської обласної ради та облдержадміністрації, районних рад та громадських осередків. А ще за гідну і чесну, високопрофесійну працю та повагу до громади головний лікар Городнянської ЦРЛ Валентин Володимирович Ромець сім скликань поспіль обирався депутатом районної ради. Чим не прекрасний приклад для внуків та підростаючого покоління!
В переддень свята медичного працівника та першого сімдесятиріччя (19 червня) знаного лікаря ми, друзі та колеги Валентина Володимировича щиро вітаємо його зі славним прийдешнім ювілеєм, а разом з ним усіх медиків древньої і юної Чернігівщини з професійним святом!
Бажаємо ювілярові та всім людям у білих халатах, які вдень і вночі, в будь-яку погоду і пору року поспішають до всіх, хто потребує лікарської допомоги, – миру, міцного здоров’я, добробуту і благополуччя на довгії і щасливії літа!
А ще просимо редакцію обласної газети Чернігівщина надрукувати ось ці кілька віршів Володимира Ромця, як присвяту колегам та нашим героям-захисникам на сході України.
За дорученням друзів по Вінницькому медичному інституту ім. Пирогова
та колег по спільній праці – заслужений лікар України, кандидат медичних
наук Василь Зуб, заслужені лікарі України Анатолій Швидченко та Василь Махонько
Білий халат
Пригадую, як перший раз
Одяг його як кімоно.
Не думав я, що одіж ця –
Зовсім не драп і не сукно.
З тих пір пройшло немало літ,
Та в пам’яті моїй
Лишився незабутній слід
У вирі всіх подій.
Тут тема звична і проста
Без пафосу й дебат.
Бо мова йде про знаний всім -
За білий лікарський халат.
Не раз цю тему «піднімали»
Про його колір, чистоту,
Але нерідко забували
Чомусь символіку святу.
В диму боїв і в мирні дні
Життя людське оберігав;
Трудивсь без захисту й броні,
Всі фарби у житті пізнав:
Жовтів, чорнів і червонів…
Мовчав, як бруд лили,
Ковтав при цьому сльози й гнів…
«І Богові моливсь».
Він потерпав за всі гріхи,
Котрих в житті не мав,
Пройшовши трепетні шляхи,
Завжди «фасон тримав».
Він душу й тіло обрамляв,
Зайняв передній край.
Вклоняється йому земля,
Вклоняюся і я!
2017 рік
Усім живим і полеглим героям АТО
Герої не вмирають!Живуть герої вічно!
Вони ж бо рідну землю боронять героїчно!
Герої не вмирають, вони в серцях живуть.
У їхніх вчинках - мужність,і в цьому вища суть!
Героїв всі шанують, для нас вони взірець.
Прості, звичайні хлопці, та кожен з них –борець!
Героїв пам’ятають –не можна їх забуть!
Вони на вічних чатах наш спокій бережуть.
Героями пишаються, їх подвиги безсмертні.
Їх слава всенародна, а мужність - всепланетна!
В числі героїв – наші батьки, брати і діти –
Захисники Вітчизни - надійні, непохитні!
Коли ворожа сила загрожує країні,
Вони ідуть в атаку під стяги жовто-сині!
Герої завжди з нами, бо в нас одна родина –
Єдина, вільна, люба й прекрасна Україна!
2015 рік
Валентин РОМЕЦЬ, підполковник медичної служби у відставці
