Лариса Ковальчук: «Не бачу перспектив у об’єднанні»
Лариса Володимирівна стала головою сільської ради у 2010 році. Вона місцева, тож добре знає село і людей. І її всі знають. Спочатку працювала вихователем у групі продовженого дня, потім зайнялася невеликим бізнесом. Відкрила магазинчик у сусідньому селі Семенягівка. Коли обрали головою сільської ради, бізнес залишила.
Люди кажуть, що за шість років її головування село змінюється на краще. За кошти громади відкрили дитячий садок «Смайлик», відремонтували два мости та водопровідну систему, частково - будинок культури, своїми силами створили і утримують пожежну команду та навіть поставили камери відеоспостереження. Ось тільки останні довго не протрималися, бо в когось засвербіли руки їх украсти. Вже півроку ведуться слідчі дії, але й досі зловмисників не знайшли.
Насамперед зробили дитсадок
«На території школи дирекція виділила приміщення, – розповідає Лариса Володимирівна. – Там були лише голі стіни. Ремонт, меблі, опалення – все робили заново. Своїх грошей не вистачало. Довелося просити в районі. Я всі кабінети обходила. В районній адміністрації не розуміли, навіщо мені це потрібно. Всі відмовляли. Тоді я вирішила йти на прийом до губернатора. Довго з ним розмовляла, переконувала, що нам необхідний цей садок. І нас почули. Виділили кошти на ремонт котельні в школі і на дитячий садок 500 тисяч гривень. Решту додала сільрада. Роботи виконували дуже швидко, аби встигнути до нового року. Бо ви знаєте, як у нас буває: дадуть гроші в кінці літа, не встигнеш освоїти до кінця року – все… Та ми встигли і тепер наші діти мають чудовий садок, не гірший за міський».
Зараз «Смайлик» відвідує 21 дитина, хоча відкривали на 15 місць. Але купили більше ліжечок, що дозволяє прийняти більше діток. До речі, у перший рік після відкриття садочку в селі був справжній «бебі бум» - народилося аж 20 немовлят!
І пожежна своя
«У квітні 2016 року в зв’язку з тим, що наближався пожежонебезпечний період, а Михайло-Коцюбинське не справлялося, та й із Славутича не завжди могли швидко виїхати, обласне керівництво прийняло рішення про створення на території нашої сільради пожежної частини, – розповідає Лариса Володимирівна. – У нас, бо ми мали на це кошти. Розмістили її на території колишнього колгоспу. Саме там було підходяще приміщення. Ремонт зробили за рахунок сільради силами майбутніх працівників. Районне управління МНС віддало нам свою стару машину. Хлопці її відремонтували і поки що їздимо».
Зараз у Пакулі четверо пожежників. На чергуванні постійно перебуває двоє. Зарплату рятівники отримують з бюджету сільської ради. Утримання пожежної частини сільській раді обходиться в 9 тисяч гривень щомісяця. Поки що обслуговують територію своєї сільради та село Мньов.
«Була домовленість щодо обслуговування Дніпровського і Боровиків, прийняли навіть відповідну програму, щоб спільними зусиллями утримувати пожежну команду, – продовжує пані Лариса. – Та поки що тільки Мньовська сільрада готова щомісячно виділяти субвенцію в розмірі 1160 гривень на утримання пожежної команди. Інші села поки що мовчать».
Не бачу перспектив у об’єднанні
«Реформа децентралізації сама по собі непогана, – розмірковує пані Лариса. – Та зараз я не бачу в цьому сенсу. Адже найперша проблема, з якою стикаються громади, – немає відповідних законів. Щоб громаді розвиватися, щоб нею управляти, потрібні закони, яких поки що немає. Ніде чітко не прописані права, закони і обов’язки, наприклад, керівників таких громад. Нам розповідають, як гарно живеться в Польщі, Латвії після децентралізації, але там спочатку приймали закони, а потім проводили реформу. Другий і не менш важливий аспект – спроможність оцих новостворених громад виживати. Всі кричать, що ми самодостатні, справимось, а насправді тільки одиниці можуть вижити. Я суджу по нашій сільській раді. Зараз Пакуль почав розвиватися: знаходимо спонсорів, намагаємося залучати кошти на розвиток громади, бо бюджет нашої сільради невеликий. Наскільки мені відомо, в селах, які входять до плану нашого об’єднання, мінусові бюджети. Зараз хоч щось робимо для себе, а коли об’єднаємося, то треба буде розвивати і ті села. А за які гроші? Після об’єднання фінансування освіти і медицини ляже на плечі громади. І я можу сказати чесно, ми не потягнемо. Доведеться десь закрити ФАП, десь - школу. А ці установи необхідні селу, як повітря. То де ж тут покращення для селян? Це буде просто знищення маленьких сіл.
Взагалі, я вважаю: чим більша громада, тим більше в неї шансів вижити. Тому ми поки що не поспішаємо з об’єднанням. Може, хтось скаже, що я боюсь втратити посаду, та це не так. Адже питання не в тому, хто займе крісло голови об’єднаної громади – важливо, як будуть жити люди після цього об’єднання. Якщо берешся за щось, то треба робити це так, щоб людям було краще».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора
