Коцюбинський, онук Коцюбинського
Про незвичайну долю Юлія Романовича Коцюбинського, онука класика, можна зняти багатосерійний фільм, написати не одну книгу. З усіх людей, яких я зустрічав протягом свого життя, він залишається для мене найкращим: найдобрішим, найшляхетнішим, найсовіснішим. Втім, якби Юлій Романович почув оці мої слова, мені б неодмінно перепало від нього на горіхи. Онук великого письменника не любив марнославства та пустопорожньої похвальби, був напрочуд непретензійною людиною, байдужою до влади і слави. Тож, коли мене інколи «заносило» в наших розмовах, Коцюбинський лише іронічно посміхався: «Не тряси глупством…». Він жив поряд – у рідному Чернігові, неквапом ходив тими ж вуличками, – завжди привітний, доброзичливий, уважний. Людина, яка вже за життя стала легендою…
У дитбудинках та колоніях
Юлій Романович Коцюбинський народився у Харкові – в 1934-му. Це місто тоді було столицею України. Його сім’я жила в урядовому будинку – мала там кімнату. Батько – Роман Михайлович Коцюбинський – завідував Центральною бібліотекою, а мама – Олена Євгенівна Писаревська – працювала у Наркомпросі. У неї – складна доля. Вона народилась у Лук’янівській в’язниці в Києві. Її батько (дід Юлія Коцюбинського) – Євген Леонідович Писаревський – брав участь у замаху на Столипіна в 1907 році у Київському оперному театрі. Його виказав провокатор, і згодом родину Писаревських відправили у довічне заслання до Сибіру. А в 1917-му Євген Леонідович став заступником голови Тобольського ревкому. Наступного року він одержав наказ супроводжувати до Єкатеринбурга царську родину, але розстрілювали самодержця інші. Коли колчаківці захопили Сибір, вони четвертували Євгена Писаревського, а перед цим на його очах закололи багнетами дружину…
Дочка Євгена Леонідовича – Оленка – залишилася з братом, на десять років молодшим за неї; їх узяли на виховання старі більшовики Киселевичі. Потім Олена потрапила до дитбудинку в Горках. Там були не лише сироти, а й діти дипломатів, відомих політиків (скажімо, син Троцького – Сергій). Цим людям просто бракувало часу, аби самим опікуватися власними дітьми. Писаревська закінчила робфак та два інститути в Москві – газової і нафтової промисловості й економічний. Вийшла заміж за дипкур'єра, однак згодом він загинув. Потім її чоловіком став Роман Коцюбинський.
Рідкісне фото – Юлій Коцюбинський і всесвітньовідомий науковець із Німеччини, Шевченківський лауреат Юрій Шевельов
(з особистого архіву Тетяни Дзюби)
Через три місяці після народження сина – Юлія – Романа Михайловича призначили директором музею М. М. Коцюбинського у Вінниці. Одночасно він став і керівником місцевого будинку літераторів, а його дружина завідувала там бібліотекою. Письменник Іван Ле розповідав, що малого Юлія тримав на руках Павло Тичина. Немовля заплакало й зробило свою справу, обмочивши класикові одяг. Так з'явився жарт: колись Павло Тичина був учнем Михайла Коцюбинського, а тепер його онук трохи підмочив уславленому поетові репутацію…
Після вбивства Кірова у 1935-му заарештували Юрія Коцюбинського. Роман Михайлович написав листа на захист брата до Москви. Але в 1937-му за ґрати потрапили і батьки Юлія. Романові Коцюбинському пригадали, як він у 20-х роках редагував одеську газету «Чорноморська комуна» – там «знайшли» націоналізм.
У Юлія був старший брат Ера, син Олени Писаревської від першого шлюбу. Він і привчив хлопчика до цигарок. Казав: «Затягнись, то дам гроші на цукерки». У дитбудинку Юлій уже курив «по-чорному». Так і залишилася в нього ця звичка на все життя…
Матір випустили за півроку. Вона забрала їх із братом зі спеціального закладу для дітей ворогів народу. Олена Писаревська втретє вийшла заміж – за директора фанерного заводу. Пояснила, що просто не мала іншого виходу – Романа Коцюбинського розстріляли, треба було якось вижити…
У 1941-му завод збирались евакуювати до Харкова. По дорозі вітчима відкликали. А діти опинилися… у Сталінграді. Місто перетворювалось на руїни просто на очах. Ера втік на фронт і пропав безвісти…
Мати працювала на заводі економістом. Коли в 1942 році Сталінград оточили загарбники, надійшло розпорядження вивезти усіх дітей з цього пекла. Кожний літак був напакований малечею, мов оселедцями (туди «вміщали» по 20-30 дітлахів). Спочатку їх перевезли у Чорний Яр – в Астраханську область, потім вирішили переправити на Урал. І ось близько 900 дітей віком від п’яти до дванадцяти років з 16-17-літніми «виховательками» перевозили баржами. Але німецькі літаки почали пікірувати й стріляти, не було де сховатися. Живими і пораненими залишилося приблизно 140 дітлахів. З Юлія Коцюбинського вийняли сім куль…
Малюків, що не загинули на баржі, продовжували евакуювати далі. Знову назбирали партію – 800 дітей. Їх мали довезти за три дні у район, де мешкали депортовані кримські татари. І продукти брали, щоб вистачило саме на такий час. Проте добиралися 27 днів – поїзд часто затримували на запасній колії. Дуже багато дітей померло…
Коли визволили Миколаїв, туди переїхав евакуйований на початку війни дитбудинок. Юлій попросився з ними: хотів додому, на Україну. Потім був Очаків. Коцюбинський вчився на «відмінно», його урочисто прийняли до комсомолу. Але незабаром хтось дізнався, що він – син «ворога народу». Знову вишикували всіх учнів і суворо оголосили: мовляв, у лави достойних громадян, підступно приховавши правду, хотів пробратися супостат… Відтоді Юлій зненавидів дитбудинки і почав тікати. Шукав своїх рідних по всьому СРСР. Його спіймають, а він тут же навтікача. Нарешті хлопця зловили у Миколаєві і направили до дитячої колонії…
У 1951-му в Одеській дитячій колонії, де перебував Коцюбинський, стався «переворот»: старші юнаки захопили трохи зброї, примусили здатися вартових. Колонію оточили військами, а тоді розформували й розкидали її «вихованців» по Україні…
Випробування атомною бомбою
Юлій потрапив до Харкова. Там його нарешті й розшукала матір – у 1953 році. Вона жила в Ясній Поляні Тульської області, де раніше мешкав Лев Толстой. У Коцюбинського було вісім з половиною років шкільної освіти. Склав іспити за дев’ятий клас і пішов працювати на місцеву теплоелектростанцію – мав спеціальності слюсаря й токаря. Згодом його призвали до війська.
У 1955 році на Далекому Сході, біля кордону з Китаєм, СРСР вперше випробував на своїх громадянах дію атомної бомби. Серед «піддослідних» радянських бійців опинився і Юлій Коцюбинський. У тому пеклі перебувала ціла дивізія. Зашпаклювали танки. Їм сказали: це триватиме 4-6 годин. Але пілот зірвав бомбу трохи вище… 16 годин вони їхали територією, забрудненою радіацією. Механік-водій, товариш Юлія, через рік помер від променевої хвороби. Коцюбинський отримав 44 рентгени. Вважалося, що це – нормально. Звичайно, дивізію одразу ж розформували…
Юлій поїхав служити на Кавказ – у Грозний. Стосунки радянської армії з тамтешнім населенням були погані. Якраз поверталися депортовані народи. У них уже тоді було негативне ставлення до імперії. Бійці ходили групами, бо інакше чеченці просто вбивали поодиноких офіцерів та солдатів. Хлопець із Ленінграда закохався в інгушку. Його попередили: «Голову відірвемо!». Але солдат виявився впертим, не послухав. Юнака буквально порізали на шматки…
У 1956-му Коцюбинський потрапив до Угорщини. Мабуть, тому він дуже рано посивів, що пройшов через такі випробування долі. Його механіка-водія вбив угорський снайпер – куля влучила у чоло. Їм сказали чекати наказу і не піддаватися на провокації, що б не відбувалося. Кількох солдатів, котрі не витримали й пальнули у відповідь, розстріляли перед строєм. Зате як тільки такий наказ з'явився, півтори доби радянські вояки чинили все, що хотіли…
«Я розумію чеченців, афганців. Коли бачиш, як на твоїх очах гинуть товариші, – просто звірієш, – відверто розповідав Юлій Романович. – Ти знаєш, що таке «Т-34»? Вага одного снаряда – 32 кілограми. Вогонь вівся прицільно по будинках, де тільки щось блимало: люди – не люди, дарма. Якби не надійшов наказ припинити бойові дії, Будапешт було б стерто з лиця землі. Радянські солдати та офіцери поводилися там відчайдушно!».
«Буржуазний націоналіст»
Коцюбинський закінчив службу старшиною окремого розвідувального батальйону. Знову пішов працювати на ТЕС. Трудився в бригаді ударників, і його направляли на навчання до Московського енергетичного інституту. Але Ірина Михайлівна Коцюбинська, директор музею М. М. Коцюбинського в Чернігові, у 1958 році запросила родичів у гості і… переконала Юлія продовжувати справу діда! Отож, після закінчення вечірньої школи, він вступив на філфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка – на російське відділення, адже зовсім не розмовляв українською. Йому було 25 років – солідний вік як для студента-першокурсника. Обрали старостою: «Ти – онук Коцюбинського, от і організовуй для нас зустрічі з письменниками!». Він і організовував…
Взагалі, зі студентів, які навчалися водночас з Юлієм, або трохи раніше чи пізніше, 32 стали членами Спілки письменників! Коцюбинському пощастило в 1962 році побувати на першому творчому вечорі Василя Симоненка. Юлій Романович дружив з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Олесем Лупієм, Володимиром Забаштанським, Леонідом Талалаєм… Ще в університеті познайомився з Миколою Холодним, Тамарою Коломієць, Миколою Сомом…
Якось Іван Драч та його приятелі провели панахиду на могилі Михайла Грушевського. Про це дізналися в ЦК. Парторг Київського держуніверситету Міщенко дав вказівку провести комсомольські збори на всіх курсах і виключити з комсомолу, а отже, і з університету, «крамольного» студента. Коцюбинський переконав своїх однокурсників не робити цього. Втім, вони були єдині, хто проголосував проти, і Драч змушений був розпрощатися з університетом…
Юлій Романович Коцюбинський
Павло Тичина наполіг, щоб Юлій якомога швидше перевівся на українське відділення: «З тебе сміятимуться, буде важко, але треба витримати». Юлій Романович послухав класика, і згодом благополучно захистив диплом. Практику проходив у Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського, куди й прийшов на роботу.
Однак у 1976 році, вже працюючи заввідділом, він написав заяву про звільнення – добровільно-примусово. Не всім сподобалося, що саме його персонально запросили до Чехословаччини на нараду музейних працівників соцкраїн: звичайного співробітника, а не керівника. Пам'ятаєте, як неймовірно складно, а тому престижно було потрапити в закордонне турне?
Також Юлій Романович готувався до захисту кандидатської дисертації. Підготував реферат на кафедрі педагогіки Київського держуніверситету про Михайла Коцюбинського. І, як сумлінний науковець, просто не міг не назвати деякі прізвища – Грушевського, Яворницького… Одразу після захисту дисертації мала вийти його книга «Коцюбинський – педагог». Набір було розсипано, а кафедру педагогіки розігнано. І вкотре він потрапив у немилість, бо згадав у рукописі «буржуазних націоналістів».
А тут ще й польські колеги, почувши його виступ у Чехословаччині «Коцюбинський і чеська культура», попросили підготувати публікацію про Коцюбинського та Польщу. Звичайно, Юлій Романович написав про перебування Михайла Михайловича в Кракові, про його дружбу з Богданом Лепким і листування між ними. Статтю видрукував польський журнал «Наша культура». І почалося: «Лепкий – ворог, а Ви йому дифірамби співаєте?!». Отож він написав заяву за власним бажанням і 12 років був поза музеєм… Вистояв. І не лише повернувся на роботу до рідного музею, а й очолив його.
«А вам – своїх, а не чужих за діда й батька знов прощати...»
Ви не повірите, але чи не найголовнішою причиною нашого з Танею переїзду до Чернігова став... музей Коцюбинського! Я ж – родом із Пирятина, з Полтавщини, дружина народилася на Буковині, а виросла на Житомирщині. Тому, коли я закінчував журфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, вона вже працювала в Житомирі.
Але нашим друзям хотілося, щоб ми з ними неодмінно разом приїхали працювати на Чернігівщину. Вони показали мені Вал і Болдину гору, міський парк. Подумки я ще вагався. «Залишайся. У нас тут є чудовий музей Михайла Коцюбинського. Такі вечори влаштовують! А директор – просто золота людина, онук класика!» – наполягали приятелі. «Що, справжній онук?!» – перепитав я. І залишився: Михайло Коцюбинський і зараз – мій улюблений письменник...
Звичайно, не жалкую про своє рішення. Чернігів давно став для мене рідною домівкою. Втім, я не одразу наважився познайомитися з Юлієм Романовичем, хоч чув про нього лише гарні слова. Все думав: ну, хто я такий, щоб відволікати від багатьох справ онука Коцюбинського?! Він же постійно спілкується з видатними людьми. Майже щодня у музеї – цікаві літературно-мистецькі імпрези. А тут ще я зі своєю писаниною...
Допоміг випадок. Я виграв літературний конкурс, і видавництво «Смолоскип», яке випустило мою першу книжку, попросило провести презентацію в Чернігові. Я розгубився, бо нічого подібного ніколи не робив. Звернувся до одного закладу, іншого – скрізь із мене вимагали чималі гроші, яких я, зрозуміло, не мав. А часу залишалось обмаль. Я був у відчаї, просто не знав, що робити. І тоді зателефонував Юлію Романовичу, назвався й попросив про допомогу. Яким же був мій подив, коли директор поважного музею одразу ж пообіцяв все влаштувати, притому – безкоштовно!
Наступного дня ми познайомилися. Можна було б написати, що я прийшов до нього на прийом, але Коцюбинський ніколи не поводився, як чиновник і взагалі не переймався бюрократією, – зустрів гостинно, якось по-домашньому, так, ніби ми були знайомі тисячу років: «Авжеж, читав Ваші вірші, і знаю про Вас із Танею!»… Ми проговорили майже годину – про життя, літературу, журналістику. Юлій Романович вмів слухати і виявився дивовижним оповідачем. Я був у захваті! А потім він прийшов на мою презентацію, попри свою застуду, скромно вислухав, досидівши до кінця, подякував... Звичайно, я не був винятком – так Коцюбинський поводився завжди: чи це був хтось із класиків, чи, наприклад, тяжкохворий і офіційно не визнаний, хоч дуже талановитий, поет Петро Пиниця, чи зовсім юний літератор…
Відтоді ми постійно спілкувалися з Юлієм Романовичем, провели разом немало творчих зустрічей. І я щоразу був вражений: як же йому вдалося гідно пройти через такі життєві терни, не раз дивитися в обличчя смерті, багато й тяжко страждати, але бути такою мудрою, делікатною, дуже порядною Людиною, великим Подвижником, надзвичайно працелюбним і безкорисливим?! Його поважали й любили – по-справжньому, віддано. Це не просто слова – я бачив і відчував це постійно. І вкотре дивувався, як людина з такою чуйною, благородною душею і ніжною вдачею, може настільки мужньо й принципово відстоювати справедливість – у тих же чиновницьких кабінетах!
Пам’ятаю, як у музеї Коцюбинського мала відбутися презентація книги Шевченківського лауреата Олексія Дмитренка, де правдиво, без звичних на той час прикрас, розповідалося про Другу світову війну. Декому це страшенно не сподобалося: від Юлія Романовича вимагали скасувати презентацію, його намагалися викликати на «килим», йому погрожували. Цей творчий вечір відбувся, як і багато інших, «несанкціонованих»...
Можна було б хоч інколи не палити нерви, жити спокійно, догоджаючи високому начальству. Врешті-решт, так робило немало нинішніх палких «патріотів»! Але Юлій Коцюбинський не вмів принижуватися (та його й неможливо було принизити), а ще він ніколи й нікому не бажав зла.
У мене є вірш, присвячений Юлієві Романовичу. Хочу навести його повністю, з епіграфом:
Юлієві Романовичу Коцюбинському
«Досі ще немає справжньої наукової біографії Михайла Коцюбинського. Час спростувати міфи. Скажімо, письменник ніколи не зустрічався з Леніним на Капрі. Він дружив із Богданом Лепким та іншими «буржуазними націоналістами». А з нього витворили більшовицьку ікону, репресувавши водночас рідних дітей. Після розстрілу Романа Коцюбинського, мого батька, я жив у дитячих будинках – з тавром сина «ворога народу».
(Юлій Коцюбинський, онук письменника, 1 жовтня 1995 р.)
У Соловки – від солов’їв,
З богів і віри – у шакали:
Михайла розп’яли свої
І скільки потім розпинали!
Ще зблиснуть чарки і ножі,
Месії прийдуть і пілати…
А вам – своїх, а не чужих
За діда й батька знов прощати.
І все-таки не хочу завершувати свої спогади сумними рядками – Юлій Романович був життєрадісною, світлою людиною. Він ніколи не скаржився на долю, мав чудове почуття гумору. І зараз би, як завжди, жартував, намагався підтримати, розрадити кожного з нас своїм тихим і теплим голосом. Сьогодні він би пишався своєю родиною: сином Ігорем та невісткою Наталією, які достойно продовжують його музейну справу (Ігор мужньо захищав нашу незалежність мужньо у війні на Сході України), онукою – Іринкою Коцюбинською…
Він відійшов з епохою чи, може, епоха відійшла з ним. Він був найкращим, тому й залишиться незабутнім!
Сергій ДЗЮБА
