Друге життя старої гуми. На користь!
«Чому ці побутово-промислові відходи повсюдно утилізуються в громадських місцях, на дитячих, спортивних майданчиках і навіть у дитячих садках?» – обурюється громадський діяч Сергій Соломаха у своєму матеріалі «Чернігів: Фарбовані шини усе заполонили».
Автор наводить чималеньку добірку відповідей різних державних установ на його запити. А наприкінці жалкує, що «ніхто не поцікавився питанням: як ці відходи автомобільного транспорту впливають на довкілля та здоров’я дітей».
Питання дещо дивне. Саме тому й спробую знайти відповідь. Не стільки панові Соломасі, як для широкого загалу. Відповідь шукав не в обласному центрі. Адже Чернігів, здається, дещо розпещений «благодійністю» численних кандидатів у депутати та кишенькових громадських організацій. Саме від імені таких категорій благодійників останніми роками встановлено чимало яскравих конструкцій на дитячих майданчиках.
А ось подалі від великого міста ситуація докорінно інша. Нема на селі а ні грошенят в бюджеті, ні щедрих благодійників. Тож створити атмосферу дитинства у дитсадочку чи бодай в закуточку подвір’я можна лише власноруч і… власним коштом.
Саме про такий випадок розповіла Анна Самойленко – фахівець із соціальної роботи Козелецького районного центру соціальних служб. Вона працює на території Красилівської сільської ради. Там, у Красилівці, біля початкової школи напередодні цього навчального року з’явилися кілька строкатих фігур зі старих автопокришок.
«Зробили це для дітей нашого села, тому що у нас ніде нема а ні дитячого майданчика, ні гойдалки, нічого, – каже Анна. – Я запитала у директора початкової школи, чи вона не проти розмістити фігури на території закладу. Взялися до справи за ідеєю Євгенії Пузирної, моєї колеги з села Чемер. Вона ж розповідала й показувала, в прямому сенсі слова, що до чого та як це усе з’єднувати. Вирізали просто ножем».
Звісно, не обійшлося без чоловічої участі. Як каже Анна, такою стала допомога власного чоловіка, як кажуть, на громадських засадах.
«Займалися ми цим, грубо кажучи, зо два дні. Після чого ще днів зо два я самостійно їх розмалювала. Фарби надала школа та приватний підприємець нашого села. Дерев’яні деталі – теж безкоштовно з місцевої пилорами», – додає Анна.
У той же спосіб отриманий і головний «будматеріал» – стара гума. Її вдосталь в пунктах під «гордою» вивіскою «Шиномонтаж». Однак зазвичай таких «закладів» у селах нема. Тому відпрацьовані покришки чоловікові Анни довелося привезти аж з обласного центру вантажним транспортом. Загалом до 20 штук.
«Щоправда, директор школи сумнівалася: чи достоять ці витвори хоч до першого вересня, чи не розвалять їх непосидючі діти? Але ж ось вони: стоять уже котрий місяць. І дітки за них дякують», – підсумувала Анна Самойленко.
Отже, чому оті відходи, старі покришки, «утилізують» на дитячих майданчиках? Відповідь на запитання пана Соломахи багатогранна. По-перше, нема нових і модних, дорогих, заводського виготовлення гойдалок, гірок, пісочниць тощо. По-друге, стара покришка – практично дармовий матеріал. По-третє, цей матеріал не вимагає особливих навичок і спеціальних інструментів. Чого серед цих відповідей нема – це самого поняття «утилізація».
І, зрештою, якщо когось непокоять споруди для діток зі старої гуми, можна запропонувати здолати інше запитання. Якщо нові покришки – з протектором, а старі – «лисі», то де ж, скажіть, поділася різниця? Де ті тонни гуми, стертої у тонкий пил, якщо не в повітрі і, зрештою, наших легенях? І як гумовий пил впливає на здоров’я? Однак досі начебто ніхто не пропонував повернутися до… дерев’яних коліс.
Данило МИРОНЕНКО, фото автора
