Довкола купи гною… бігають юрбою
Джерела розбрату
Між Євгенієм Івановичем Семеніним і Анатолієм Кузьмовичем Ярошем виник спір через межу між їхніми ділянками, а точніше, через купу гною, яка лежить прямісінько під самою межею пана Євгенія. І коли сусід висипає туди відходи, вони всі стікають на його город.
«Я довгий час терпів те, що мої сусіди розмістили купу гною під самою межею, розповідає Євгеній Семенін. – Між нашими ділянками натягнута сітка і через неї всі ті нечистоти, які висипаються на гній, ллються до мене в город. Та це не найбільша проблема. Прямо по межі у нас водопровід, воду з нього беремо і я, і сусід. Та останні півроку вода стала непридатною для вживання. Вона змінила колір і стала дуже погано пахнути. Відвіз воду в Бобровицьку ветеринарну службу на дослідження. Там зробили висновок, що вода технічна і її не можна споживати. Думаю, що причина в тому, що та купа гною лежить на водопроводі, а труби навряд чи в хорошому стані. Як не просив сусідів прибрати той гній, ніхто не реагує. Тоді вирішив написати скаргу до сільради, але виявилося, що написав сам проти себе. Бо в сільраді створили комісію, яка постановила, що я маю прибрати якийсь гній. Та в мене окрім десятка курей ніякої живності немає. А ще зобов’язали прибрати бетон, який лежить на моїй стороні, до 1 грудня. Після того, як я виконаю всі вимоги сусіда, він до 15 грудня прибере той гній. Виходить, мене ще й винуватим зробили, аби менше скаржився. Куди тепер звертатися, аби знайти правду, не знаю. Надія тільки на вас».
Купа гною – тільки привід
Своєї провини в цьому конфлікті Анатолій Ярош не бачить, каже, що то сусід усе надумав. Хоча й не заперечує, що за нормами не має права розміщувати гній так близько біля водопроводу.
«Семенін живе в нас не так-то й давно, але завжди знайде привід для конфлікту, – пояснює Анатолій Ярош. – Усе йому заважає. Не знаю, що йому від мене треба. З минулими сусідами жили й ніколи не було проблем, а з цим — неможливо. Коли Євген купив це дворище, почав будувати новий паркан і забетонував одну шиферину з мого забору, також зробив стічну канаву в себе в дворі. Туди стікає вода з посудомийної і пральної машин. Влітку тхне, та я ж не жаліюся. А що стосується води, то ми також нею користуємося, і нічим вона не смердить. До того ж, була комісія, яка постановила, що і хто має зробити. Тому, якщо він усі пункти виконає, я до весни приберу той гній. І, скоріш за все, просто перекрию йому воду в водопроводі, нехай потім сам проводить його. Та поки що гною чіпати не буду».
Після того, як пан Євгеній написав до сільради скаргу, та зібрала комісію, до якої увійшли землеупорядник, два сільських депутати і один представник Держпродспоживслужби в Бобровицькому районі. Комісія побувала на дворищі обох сусідів і постановила, що Анатолій Ярош прибере купу сміття тільки після того, як Євгеній Семенін прибере бетон. Цей акт підписали всі представники комісії. Відповідно до цього документу, який, до речі, складений дивним чином і зовсім не відповідає нормам, Євгеній Іванович поскаржився сам на себе.
«Ці сусіди конфліктують постійно, – розповідає голова Новобиківської сільради Михайло Корнобай. – Я не був присутній, коли комісія виїздила на місце конфлікту, але думаю, що вони все зробили правильно. Що стосується акту, то він складався зі слів представника Держпродспоживслужби, вона була на місці і бачила всі обставини».
Водогін-примара
Дізнатися, чи дійсно біля водопроводу не може лежати гній, ми звернулися до управління Держспоживслужби в Бобровицькому районі. Адже їхній працівник був у складі комісії, яка видала той сумнівний акт.
«Відповідно до Закону України «Про земельний кодекс» це питання має вирішувати орган місцевого самоврядування, тобто сільська рада, – говорить виконуючий обов’язки начальника управління Держспоживслужби в Бобровицькому районі Роман Дуб. – Та було заявлено, що там проходить водогін, тому наш працівник і виїхала на перевірку. Сільрада створила комісію, яка потім і склала акт. Умови цього акту не сподобалися пану Євгенію, тому він направив звернення до нас, я в свою чергу – до районної державної адміністрації, але там також відповіли, що цим питанням має займатися сільрада. Бо хоча Євгеній Семенін стверджує, що там проходить водогін, Анатолій Ярош також це підтверджує, та плану і схеми цього водопроводу немає. Була б схема – на ній би було вказано, де саме йде той водогін, на якій глибині. Сільрада, до речі, також не знає, є там водогін чи немає. Ось така ситуація. Члени комісії від сільради також сказали, що не знають, є тут водогін чи немає. Тому поки не буде схеми водогону, наша служба не може виносити по цьому питанню ніяких рішень. Взагалі, якщо там дійсно лежить водопровід, то за санітарними нормами та купа гною має бути розміщена не ближче, ніж за 20 метрів від водогону…».
Цікава ситуація: вода є як в одного сусіда, так і в іншого. І за неї щомісяця платять до сільради 10 грн з людини. А документів про водогін немає. Якщо немає схеми водопроводу, голова повинен знати, є він там чи ні. Та й депутати, які були в комісії, напевно знають це. Та чомусь не підтверджують. Дізнатися, чи є технічна документація на інші ділянки водогону в селі, журналісту "Чернігівщини" не вдалося.
Багато питань залишається по акту. З ним фактично не ознайомлена жодна сторона, хоча обидва сусіди отримали, та свої підписи під ним не поставили. Сумнівним залишається і зміст цього документу. За правилами він мав би бути написаний від руки на місці, а тут – надрукований на комп’ютері, та ще й з умовами, які мають виконати обидва сусіди, і термінами виконання! Голова Михайло Миколайович каже, що не має до цього жодного відношення, а землерозпорядник, яка була в складі комісії, стверджує, що писала лише те, що їй сказала представниця з Держспоживслужби.
Поки що обидва сусіди наполягають на своєму і жоден не хоче поступатися. Місцева влада з себе відповідальність знімає, аргументуючи тим, що сусіди мають знайти спільну мову самі.
«Сусіди – це рідні люди, – каже Михайло Миколайович. – Коли стається якась біда — куди біжимо? До сусіда. Тому, я думаю, їм треба знайти спільну мову і вирішити все самостійно. Або звернутися до суду».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора та з архіву Євгенія Семеніна
