Діти, господарство й хата – все на плечах супертата!
Він і хвилини не сидить на місці. Діти, великий будинок, ще більше господарство. Його день починається, коли ще всі сплять – удосвіта, бо треба подоїти корів, нагодувати худобу, приготувати дітям сніданок і відправити до школи. Сергій Колесник із невеличкого села Сухиня, що на Бобровиччині, присвятив своє життя дітям і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Чоловік крутиться, як білка в колесі, тільки б його син і донька мали все, як їхні однолітки з повних сімей. Поспілкувавшись із Сергієм пів години, на мить здалося, що він і справді якийсь супермен, але й супермени можуть втомлюватися. У такі хвилини чоловік співає. Саме пісня є джерелом сил і натхнення для нашого героя.
Сергій виріс у багатодітній родині. Дітей було шестеро: п’ятеро хлопців і дівчинка. Батька не стало, коли нашому герою було шість років. Тому діти змалечку не цуралися жодної роботи по господарству.
«Двоє братів вже на небесах. Молодший, Віталій, загинув у боях за Вуглегірськ. Він був мінометником. Довго вважався безвісти зниклим. 12 березня 2015-го року ми лише змогли забрати його тіло додому, аби поховати. Хоча бої велися наприкінці січня», – розповідає мій співбесідник.
І за маму, і за тата
Сергій же після армії працював на фермі у колгоспі імені Воровського. Це було передове господарство у Сухині.
«Коли розпався колгосп, я пішов продавцем. Господарство у мене було завжди – починав з кіз. Потім завів корову, свиней, птицю… Одружився, двоє дітей – син, донька. Живи і радій, але не все так складається, як нам хочеться…».
Сергій Колесник
Дружина покинула Сергія з дітьми, коли Ангелінка ще в школу не ходила, а Толя вчився у четвертому класі. З тих пір чоловік лише нарощував худобу, аби його діти жили у достатку.
«Ще весною у мене було п’ять дійних корів, я дві продав. Важкувато, якщо чесно, – зізнається господар. – Нині маю три дійні корови і тільну теличку. Чотири свиноматки, кабани, маленькі поросятка, індики, гуси, кури. Роблю тушонку, консервую овочі – треба ж сину щось у валізу класти, коли на навчання їде. Він у мене вже студент Ніжинського коледжу культури і мистецтв. Баяніст. Грає так, що заслуховуюсь. Доня теж талановита – шестикласниця. Вчиться у бобровицькому ліцеї. Відвідує школу мистецтв по класу баяна і піаніно, співає в хорі. Тож тричі на тиждень маю оплатити їй таксі, щоб додому доїхала. Бо позакласне навчання до вечора, а шкільний автобус повертається рано. Так що батьку хоч не хоч, а гарувати треба. Продаємо молоко, сир. Ніяких допомог державних не отримую. Навіть документи не подавав. Я батько і здатен сам поставити своїх дітей на ноги!», – наголосив Сергій Павлович.
Колоски для доньки
Хто сказав, що заплітати волосся дівчатам мають мами? Наш герой легко відкидає цей стереотип, бо дуже любить робити зачіски своїй донечці Ангелінці.
Щасливий батько зі своїми дітьми
«Косички, а ще більше колоски люблю заплітати. Доня каже, мовляв, тато, вже не ходять дівчата з такими зачісками, а я їй пояснюю, що рівнятися на когось не треба. Тобі дуже личить, і це головне. Бувало, поїдемо в Ніжин на базар, хочу їй платтячко гарне купити, а вона мені штани порвані показує. Тьфу, кажу, і не подумаю. Хочеш джинси – вибирай, але без дірок. Сором якийсь, а не одяг. Толя вже геть самостійний – сам собі купує, лише гроші давай», – посміхається батько-одинак. Важко повірити, але турбота й чуйність цього чоловіка розповсюджується не лише на власних дітей. Спочатку Сергій Павлович доглядав свою стареньку бабусю, а потім і сусідку.
«Шкода старих людей. Вони стають немічними і нікому не потрібними. Ось тут через хату бабця Дуня жила. Нікому було за нею глядіти. Я спочатку так до неї заходив: то їсти принесу, то піч протоплю, а тоді, коли вона вже геть заслабла, порадився з дітьми і ми забрали її додому.
Пам’ятаю була зима, снігу повно. Ми посадили Дуньку на сани і перевезли до нас. Рік вона ще в нас прожила. Завжди казала: Серьожку, бережи себе, прошу, бережи… Так запам’яталися її слова».
Коли душа співає
Сергій Колесник – єдиний чоловік у фольклорному аматорському народному ансамблі «Вербиченька». Колектив із Рудьківки (поряд з Сухинею) відомий далеко за межами нашої області. Вони – лауреати і володарі гран-прі всеукраїнських і навіть міжнародних фестивалів. А цього літа заспівали у Болгарії, де неабияк вразили іноземну публіку.
«Якось Віра Іванівна (художній керівник колективу «Вербиченька», – Авт.) приїхала до Сухині і запросила мене в ансамбль. Вона знала, що я по молодості співав, – посміхається наш герой. – Я, відверто кажучи, не вагався, бо дуже люблю пісню. І ось вже років сім ми нерозлучні з колективом. Багато гастролюємо. Лише за останні пару років здобули чотири гран-прі (найвища нагорода, – Авт.) на всеукраїнських і національних конкурсах. Цього літа ми їздили у Болгарію. Я все думав, як же мені вирватися, господарство ж… На кого лишити?.. Але кум мене переконав. Їдь каже, якось буде, хоч щось побачиш у житті. Бо я ніде не був, якщо чесно. Дітей щороку обов’язково на море відправляю. Чи то з сестрою, чи з кумами, а сам – ну ніяк, бо корів і свиней нема на кого полишити».
Нещодавно «Вербиченька» за участю єдиного голосистого чоловіка-соліста Сергія Колесника повернулася з Харкова з черговою перемогою – лауреати першої премії Міжнародного фестивалю-конкурсу мистецтв «Співограй» та грошовим суперпризом – сертифікатом на тисячу євро для участі у закордонних фестивалях.
"Вербиченька" під час виступу у Харкові
– Можливо, пощастить, то заспіваємо ще для поляків чи литовців, – розмірковує Сергій.
– А як же корови? – не втримуюсь від запитання.
– Якось буде… Знаєте, бувають моменти, коли хочеться пустити все господарство під ніж. Щось кардинально змінити у житті. У такі хвилини я зачиняюсь у кімнаті і плачу. Потім заспокоююся, думаю про своїх дітей і розумію: досить скиглити! Я ж насправді щасливий, адже у мене є діти. Вони для мене – все. Донька і син – моє життя!
До Сергія Павловича ми заїхали без попередження, бо нам повідомили, що він чоловік скромний і навряд захоче розповідати про себе. Але за десять хвилин на столі у господаря вже стояли голубці, котлети, смажена риба, салати… Цікавлюся: «У вас свято якесь?». «Та ні, – дещо зніяковів господар, – це я дітям готував, щоб було що їсти. Вони люблять смачненьке… А тепер хочу і вас пригостити…». За справжніх чоловіків говорять їхні вчинки! Слова, здається, тут зайві…
Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву Сергія Колесника
