ДОЛЯ
Через півстоліття знову разом, або Історія сімдесятирічних молодят
Цей сюжет – не опис якогось заокеанського фільму. Це реальна історія кохання довжиною в життя звичайних мешканців села Кобижча, що на Бобровиччині.
«Він моє перше і... останнє кохання»
Микола Іванович Йовтух на рік молодший за Марфу Іванівну Твердомед. Вони вперше зустрілися, коли вже закінчили школу, хоча й жили в одному селі. Вона – весела, компанійська, енергійна, він – спокійний, розсудливий, небагатослівний. Здавалося б, нічого спільного. Та невипадково кажуть – протилежності притягуються. Вона закохалася в нього з першого погляду, з першого промовленого до неї слова... Закохалася серйозно і надовго. Разом з ним їй було так легко, як із найближчими людьми – мамою чи сестрою. Вона чекала, скоріше б скінчилися в клубі танці, щоб він повів її додому. У них завжди знаходилася тема для розмови, вони могли розказати один одному про все на світі. І з кожною хвилиною спілкування він подобався їй все більше і більше. І навіть мовчати вони любили. Бо знали, про що мовчить інший. Рідні душі – іншого пояснення не варто і шукати.
«У 1957-му році Миколу забрали в армію, – розповідає Марфа Іванівна. – З того дня я до поштової скриньки бігала по кілька разів на день. Отримавши листа, перечитувала його по кілька разів і одразу сідала, аби написати відповідь. Так ми листувалися. А коли він повернувся, щось трапилося... Я помітила, що Микола змінився. Як виявилося потім, він мені зрадив. І та дівчина завагітніла. Вони одружилися. Через деякий час вийшла заміж і я. Поспіхом. Скоріш за все, аби «насолити» Колі і довести, що я за ним тужити не буду».
Роки минали. З чоловіком Григорієм жінці жилося непогано. Він був гарним господарем, поважав дружину і в усьому намагався догодити. Та от тільки дітей подружжю Господь не послав. Натомість, Микола з дружиною Ольгою виховували двох хлопців і дівчинку.
«Не приховую, я згадувала про Кольку, але нікому нічого не говорила. Це були мої душевні переживання. Кому вони потрібні...».
Прийшов на Новий рік і лишився
Увесь час до 2008-го року Микола Іванович та Марфа Іванівна практично не спілкувалися. У кожного своя родина – свої клопоти. Налагодити зв’язок першим вирішив чоловік. На той час він уже був удівцем. Знав, що і вона лишилася одинокою у 2007-му.
Для зустрічі обрав незвичайний день – перше січня. Зайшов у гості і лишився назавжди. З Нового року і життя, як кажуть, з чистого аркуша.
«Образ вже не лишилося, – запевняє Микола Іванович. – Ми вже надто мудрі, щоб з’ясовувати стосунки. Живемо вже вісім років як звичайна родина. Підтримуємо один одного, допомагаємо. Посваритися можемо, але що ж то за родина, де немає сварок. Це, мабуть, свідчить про те, що почуття ще й досі є (сміється)».
Донедавна літні люди тримали чимале господарство, а тепер тільки песик як розрада. А от город ще порають чималий – зо двадцять соток.
«Картопелька, цибулька, морква, бурячок, помідорки – все, як у всіх, – розповідає господиня. – Працюємо разом, як кому здоров’я дозволяє. Микола взагалі чудовий господар. Та от тільки бачить дуже погано після двох операцій».
Щастя – це смажена картопля, солодкий чай і гарна українська пісня
Нині нашим «молодятам» вже майже по вісімдесят. Вони живуть турботою одне про одного. В очах і досі не згасає вогник любові та взаємоповаги.
«Квіти даруєте?» – цікавлюся у Миколи Івановича.
Обоє посміхаються. Та замість чоловіка відповідає Марфа Іванівна.
«Квітів, онучко, мені вже не треба. Нема в них щастя. От коли насмажить Коля картоплі смачної, зробить чайку солодкого, а тоді ще й пісню гарну українську заведе – оце те, що треба. Він взагалі добре готує. Треба, то й борщу зварить. Звісно, більше я кручуся на кухні, але й він може без проблем. Ніколи не відмовить. Особливо, коли я хворію. І обід приготує, і ліки подасть, і чаю з малиною зробить. Мабуть, для таких як ми – оце головне. Квіти, цукерки – вже пройдений етап нашого життя...».
... Справжнє кохання – то велике надбання людини. Воно не минає з роками, для нього не важливі відстань, час, обставини... Життєва історія наших героїв ще раз доводить, що кохання – це квітка, якій ти маєш дозволити зрости...
Сніжана БОЖОК, фото автора
