Чай з хризантемами
«Чи не могли б ви прихистити мої квіти? Днями вирушаю в турне по Закарпаттю. Шкода викидати хризантеми, вони стійкі до холодів, тож ще довго житимуть», – зателефонувала якось пізньої осені моя давня знайома Віра Антонівна Сінько.
Того ж дня, обережно прикривши від холодного осіннього дощу величезний оберемок, вручила мені букет барвистих квітів. Ледь розмістила їх у всіх вазах, а потім ще й сфотографувала на згадку. Милуючись цим різнобарв’ям, пригадала наше перше знайомство з Вірою Антонівною близько сорока років тому.
Я тоді працювала кореспондентом газети «Деснянська правда», а Віра була передовою ткалею на Чернігівському камвольно-суконному комбінаті (тепер «Чексіл»), депутатом Верховної Ради УРСР. Пригадую, як начальник зміни довго вів мене лабіринтами просторого цеху. Обабіч проходу – величезні верстати, біля кожного з яких вправно клопочуться робітниці в однакових косинках і халатах.
«А ось і вона, наша Віра», – показав на струнку високу блондинку начальник.
Я зупинилася і замилувалася, як швидко пересувається Віра вздовж довжелезного верстата, по якому поміж натягнутими нитками снує човник. А ткаля вправними, завченими рухами щось підправляє. Мимоволі тоді, пригадую, порівняла її з музикантом, котрий грає на багатометровій арфі, торкаючись ниток-струн. Тільки замість чарівної мелодії звучало безперервне гудіння і стукіт верстатів, створюючи тим самим урочисту симфонію. Симфонію праці…
Мій нарис у газеті називався «Світлим шляхом». Як і популярний на той час фільм. Теж про ткалю, депутата Верховної Ради СРСР. Бо й справді шлях і моєї героїні нарису до визнання теж був хоч і нелегким, але світлим. Віра заочно вчилася у текстильному інституті, сумлінно виконувала обов’язки депутата Верховної Ради республіки. З виборцями зустрічалася не тільки у визначені графіком дні прийому, а й після роботи, бувало, й у вихідні. Хоч тодішнім депутатам, на відміну від нинішніх з їхніми захмарними зарплатами, нічого не платили. Навіть дні прийому громадян, відрядження на сесії потрібно було відпрацьовувати на виробництві.
Згодом, після закінчення інституту її – передову виробничницю, активну у громадському житті – призначили на посаду начальника ткацького цеху. Ось так тоді відбувалось кар’єрне зростання.
А друга наша зустріч відбулася вже аж через двадцять років – випадково зустрілися на бульварі. Віра першою впізнала мене. Підійшла, привіталася. Роки наче зовсім не торкнулися її. Такі ж променисті очі, сама така ж гарна, струнка. Розговорилися. Я довідалася, що Віра Антонівна вже пенсіонерка і дуже здивувалася, бо, дивлячись на неї, цього не скажеш. Розповіла, що не сидить, склавши руки. Багато подорожує, останнім часом захопилася малюванням. Залюбки працює на дачі, займається квітникарством, городництвом.
А через два тижні несподівано зателефонувала знову і запросила на чай з… хризантемами. Я не здивувалася, бо знала, що такий напій цінують японці, котрі дуже люблять хризантеми і вважають їх мало не священною квіткою.
І от я у просторій, затишній квартирі, немов у царстві квітів – білих, жовтих, рожевих її улюблених хризантем. Вони були скрізь – у вітальні, в кухні, на столах, підвіконні і навіть на підлозі. У кришталевих вазах і просто у трилітрових банках. Ні перший сніг, який випав нещодавно, ні заморозки не пошкодили тендітних пелюсток. Вся квартира була наповнена неповторними пахощами. Та й сама привітна й усміхнена господиня у легкій бузкового кольору кофтині здалася мені схожою на оті випестувані нею хризантеми.
Чай з хризантемами й духмяним медом справді виявився надзвичайно смачним. А розмова за чаєм – теплою і задушевною. Віра ділилася враженнями від нещодавньої туристичної подорожі наймальовничішими куточками України. Зізналася, що дуже їй дуже подобається подорожувати і вона вже побувала навіть за кордоном.
З неприхованою ностальгією і сумом ми обидві згадували молоді літа, колег і друзів, чимало з котрих вже відійшли у вічність. Проте ніякі сумні сторінки життя не згасили світла в душі моєї співрозмовниці. Ніякі життєві випробування і труднощі. Чи не найбільше переймається колишня ткаля, що її рідне підприємство – одне з найбільших у Радянському Союзі, добре відоме й за кордоном, – зовсім занепало, а багатотисячний колектив залишився без роботи.
Так само, як і всі ми, Віра Антонівна переймається пекучими проблемами сьогодення. Хоче, щоб нарешті в Україні запанували мир і злагода, щоб назавжди зникли безробіття і бідність більшості людей. І знову запрацювали на повну потужність і «Чексіл», і «капронка», радіоприладний завод… Тоді й молодь залишатиметься в рідному місті і в Україні, а не шукатиме примарного щастя за кордоном. А народні обранці щоб не про власне багатство піклувалися, а про краще життя своїх виборців.
З хвилюванням і теплотою згадала Віра і своє незабутнє кохання. Перше і останнє. Він називав її «Моя ти чаєчко», а вона йому відповідала: «А ти – мої крила». Бо й правда, чайці без крил не літати. І скільки житиме «чайка», стільки журливо линутиме до нього в Небеса: «Отцвели уж давно хризантемы в саду, а любовь все живет в моем сердце больном…». Як півстоліття тому на Землі, а тепер незгасною зіркою з Небес Вічності відповідає коханий: «Гори, гори, моя звезда…».
За душевною розмовою незчулися, як час минув. Коли вже збиралася додому, у шибку зненацька щось тихенько постукало.
«О, синичка прилетіла. Це моя підопічна», – мовила господиня, відчиняючи вікно. – «Нагадує, що час годувати», – приязно усміхнулася і простягнула руку з насінням довірливій пташці.
Доки та клювала смачні зернятка, Віра Антонівна ласкаво розмовляла з крилатою гостею. Зізналася, що дуже любить птахів. Прогулюючись у парку на Валу, підгодовує. На одному з дерев повісила шпаківню і завжди підсипає у годівничку корм. Потім спостерігає, як веселі зграйки прилітають і клюють її гостинці. Часто ходить на Вал, аби почути урочисті церковні передзвони Спасо-Преображенського собору. Дзвони, каже, надихають, заспокоюють.
Отакі три зустрічі. Лише три. Але вони глибоко вкарбувалися в пам’ять, запали в душу. Мабуть, тому, що були відвертими, щирими.
Першого січня у Віри Антонівни ювілей – їй вже виповниться сімдесят. Хочу щиро побажати цій чудовій жінці-трудівниці здоров’я, щоб вона ще багато-багато років дарувала усім нам свою любов і залишалася такою ж привабливою, як і її улюблені хризантеми.
Лариса МАХІНА,
член Спілки журналістів СРСР, України з 1962 року
