Було важко, але ми вистояли…
Закінчення школи, випускний, плани на майбутнє… – словом, все, що притаманне безтурботній молодості, – йому перекреслила страшна звістка – війна. В одну мить все обвалилося, і Володимиру Михайловичу в свої 14 років, як багатьом іншим таким, як він, довелося забути про дитинство.
«Війна розпочалася для нас, коли я закінчив сьомий клас, – згадує Володимир Горшков. – Коли вперше ми почули це слово, то мабуть не всі усвідомлювали, наскільки це жахливо й криваво. Ми вірили, що наша армія зможе відбити ворога, і що через декілька тижнів вона буде в Берліні. Не було переживань, вважали, що війна от-от закінчиться і не доведеться проливати кров. А вийшло зовсім не так...»
Навчання не вбило бажання служити
Сім’я Володимира Михайловича жила в Дагестанському місті Буйнокс. Тоді, в червні 42-го, він був зовсім ще хлопчиськом, який закінчив 7 класів. Влітку в їхнє місто евакуювали економічний технікум, і саме туди мати відправила його вчитися. Той перший рік війни пану Володимиру запам’ятався дуже голодним. Їсти хотілося, а харчів багато не було.
«У нашому місті працював консервний завод: з гороху і м’яса робили консерви на фронт, – згадує Володимир Михайлович. – І ми з товаришем влаштувалися туди на роботу. Кожного дня після занять в технікумі з шостої до десятої вечора працювали. Важко було, звичайно, але ж і користь від тої роботи була, – говорить Володимир Михайлович. – Банки часто билися, і ми могли з’їдати такі биті консерви».
Окопи рили всі
Робота на заводах – це далеко не все, чим допомагали фронту звичайні жителі в тилу. Одним з найважчих було копання окопів.
«Німці рвалися до Баку, бо їм потрібна була нафта, і наші військові всіма силами намагалися їх зупинити, – розповідає ветеран. – Всі люди, школи, колгоспники, і ми в тому числі рили ескарпи – широкі рови, щоб танк, якщо заїде, не зміг виїхати. Дуже тяжка була робота. Місцевість кам’яна, гориста. На одному місці копали двоє-троє людей. Більше трьох-чотирьох хвилин ніхто не витримував, руки боліли сильно. Ми міняли одне одного, бо важко було киркою бити. Так все літо 1942 року ми з товаришем рили ескарпи, а потім восени вступили в школу механізаторів, яку до нас також евакуювали».
Виправив рік народження, але не допомогло
Весь час від початку війни Володимир Михайлович писав листи в обком партії, просив, щоб його забрали на фронт, але отримував відписки, що молодий. Як і багато юнаків в ті воєнні роки, він навіть виправив у паспорті рік народження, приписавши собі ще один рік, але й тут його очікувала невдача. Солдатом радянської армії він став лише в кінці 1943-го.
«У 1942 році призивали лише народжених у 1925 році, а я народився в 1926-му. Мій товариш підпадав під мобілізацію і я йому дуже заздрив. У мене вже був паспорт, і ми з ним умудрилися виправити шість на п’ять, – сміється Володимир Михайлович. – В ті часи після кожного сеансу в кіно на виході військові перевіряли документи. Шукали тих, хто переховується від армії. Так я після того, як виправив рік народження, ходив з паспортом мало не на кожний сеанс, і довго чекати не довелося. Та виникла проблема: попросили метрики, щоб переконатися, що я дійсно народився 1925 року, а в мене їх не було, бо народився я на березі Каспійського моря. В ті часи туди з’їжджалися люди на путини – декілька місяців ловили і солили рибу. Я народився в лютому, якраз в розпал путини, і батьки не могли зареєструвати мене, бо треба було їхати звідти. Я й досі не знаю точно, коли народився. Тоді в армію не забрали, а призвали лише 9 грудня 1943 року».
Захищав турецький кордон
Воювати довелося на турецькому кордоні в мотострілецькій бригаді. Адже тоді турки і японці чекали, коли впаде Радянський Союз, аби увірвати собі шмат території.
«Нас, ще молодих солдат, направили в Іран. Після нетривалого навчання відправили на блокпост на турецький кордон на гірському перевалі, – згадує пан Володимир. – Вночі турки проривалися через перевал, і нам утрьох довелося прийняти бій. Це було наше перше бойове хрещення».
До кінця війни полк Володимира Михайловича дислокувався в Ірані. За цей час він вивчився на офіцера. Перемогу зустрів в училищі.
«Вночі спали, а хтось як закричить: «ПОБЕДА»! Ми всі піднялися, цю звістку зустріли з таким піднесеним відчуттям, якого не можна передати словами. Такі повідомлення не забуваються! – згадує той день ветеран. – Народ радів після повідомлення, що Німеччина капітулювала. Люди кидали вгору шапки і кашкети, усі цілувалися, обнімалися та плакали від радості. Як співається у відомій пісні, це була радість зі сльозами на очах».
Такі дні, на думку ветерана, бувають раз у житті, і вони не даються просто так...
За бойові заслуги та відвагу під час звільнення від фашистських загарбників Володимир Миколайович нагороджений двома орденами – Червоної зірки та «За бойові заслуги», та має чимало ювілейних медалей.
Після війни Володимир Горшков продовжив свою службу армії. Працював у багатьох частинах Дагестану, Німеччини та України. Закінчив не один навчальний заклад. На заслужений відпочинок Володимир Михайлович пішов з Чернігівського полку 1-ї Гвардійської армії у званні полковника.
До речі, після виходу на пенсію ветеран почав писати вірші і має вже три книги авторської поезії. Пише не тільки про війну, а й про все, що бачить довкола.
Не можна забути
Володимиру Горшкову війну забути важко, особливо нині, коли на Сході України знову гинуть молоді хлопці.
«Ми всі разом – українці, азербайджанці, казахи, росіяни й солдати інших національностей – боролися з фашистами, – говорить фронтовик. – На фронті не по національностях цінували, а по тому, який ти в бою. Про те, що відбувається сьогодні, можу сказати єдине: треба все робити, аби не було війни. Кажу так, бо знаю якою ціною ми здобували перемогу».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора
