Живі потрібніші на землі, ніж герої на небі
Вступне
Класик української літератури Олесь Гончар словами свого літературного героя сказав: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю!»
Це написано було за часів «розвинутого соціалізму». Але як тривожно-пророче! Ми ж, сучасні руйначі, своєю байдужістю підвели Вітчизну до краю прірви. Причому шлях до цієї ганьби намітився з перших років незалежності. А вже на шостому році незалежності (якої не було й немає – лише хазяї міняються) якось почитав від мудрого старця: «Боюся, що України знову не буде».
Певний час не сприймав серйозно це пророцтво, але після того, як «промайданили» Крим і Донбас, все частіше його згадую. Одначе, духом не падаю, продовжую успішно розвивати те, що вмію. А щоб було менше недолугості й казнокрадства – займаю активну громадську позицію. Хоча й чую часто: «А воно тобі треба?.. До вісімдесяти вже добирається…».
Не дають стати осторонь кілька причин: не все ще намічене побудував, не всі ще цеглинки поклав у економіку сільського виробництва європейського рівня, й нарешті – підштовхують до активного суспільного життя такі люди, як, скажімо, Лариса Махіна з Чернігова. Коли прочитав її відгук на мою книгу «З нестихаючим сердечним щемом», в якому вказала й рік свого перебування в журналістській спілці (з 1962-го), відразу прикинув: ця жіночка старша за мене років на десять. І не помилився. Але ж вона не стоїть осторонь подій в державі!
Ще раніше надіслала мені листа вчителька-пенсіонерка Світлана Шимко, теж з Чернігова, й теж із вболіваннями за долю українського народу, з проханням донести її думки до владних структур та громадськості. У Прилуках, Бобровиці, Ніжині, Козельці, Острі, Куликівці також живуть небайдужі до сьогодення люди – з їхніх листів та телефонних дзвінків знаю. Тож і мені, певно, сам Небесний велів не займати позицію «і чути не чув, і бачити не бачив». Намагаюся якнайбільше бачити, чути й не мовчати.
Чиї ж голови передусім декомунізувати?
Недавно Інститут національної пам’яті похвалився завершенням декомунізації: тисячі пам’ятників повалено й назв перейменовано. Міністр закордонних справ Клімкін подякував директорові інституту В’ятровичу за таку роботу, але зазначив, що «справжня спадщина комунізму в головах, а не навколо».
Згоден. Адже закордонний міністр повинен знати, який чинник відіграв головну роль при декомунізації в головах громадян європейських країн з колишнього соціалістичного табору: сьогоднішній добробут, соціальний та правовий захист простого народу кращий, ніж був при соціалізмі. От тільки сумніваюся, чи цей аргумент мав на увазі міністр.
В Незалежній після бандитських 90-х намітився розвиток економіки й соціалки. Водночас і корупція розрослася й поглибилася. 
Народ вийшов на другий майдан. А потім?.. Нові керманичі семимильними кроками рвонули до збагачення, а народ такими ж кроками почав відставати. Натомість йому запропонували виставу з отими танцями на руїнах соціалізму та язиколяпною війною з Росією. Гляньте на телеекрани – скільки там знавців, як звільнити Крим і Донбас. А як до діла – галопом за бугор. Декомунізація ж, навіть без В’ятровича, швидше відбувається в головах… названих вище жіночок (видно зі змісту їхніх листів), ніж в багатьох «патріотичних» молодиків-стрибунців. Вони нічого путнього ще не зробили для українського народу, для розбудови держави, зате настирливо приписують собі право вершити долю суспільства. Ще й якими методами: «розвалити до основи…», єдина правильна думка – тільки їхня, хто ж інакше думає – бидло, ворог народу й агент Кремля, тотальна заборона ворожих голосів, провали в економіці й політиці – рука Москви (у більшовиків було – рука імперіалізму)… Моє покоління все це відчуло на собі. Тепер що – більшовизація по-новому? Ще й з тотальною дебілізацією? Це не лише мої запитання й висновки: весь цивілізований світ про це криком кричить, відкрито примушує наших євролідерів нарешті взятися за розвиток вітчизняної економіки й боротьбу з багатогранним безладом.
Втім, у кожній нормальній країні примушує керманичів розумно управляти державою передусім власний народ – не вперше на цьому наголошую, багато чую й інших таких голосів. Але чому вони пролітають мимо більшості джерел влади? Істина ж найкраще проглядається в порівняннях конкретних фактів.
Згадана вже Лариса Махіна з 55-річним журналістським стажем в листі до мене й редакції газети «Чернігівщина» пропонує поширити на всю Україну ініціативу нашого господарства про підвищення оплати за земельні паї вдвічі – до 18 відсотків. Бо ця жіночка знає, що в країнах Європи й США ці відсотки до третини сягають. Найголовніше в нас – подвоєна оплата напряму підвищує добробут селян і значно збільшує наповнення бюджету.
До речі, з бюджету фінансується й Українське військо. 
Одначе один колишній АТОвець з Бобровиці у соцмережі назвав таку ініціативу маніпуляцією й навіть брехнею, не вірить, що цим фактом зацікавилися дві обласні газети.
Прізвища не називаю, бо й дискутуватиму не з ним, а з узагальненим учасником, в голові якого справді ще й не починалася декомунізація. До речі, він це сам визнав, лише не наголосивши, що це і його стосується. Але підхід до вирішення важливих суспільних проблем, як то кажуть, все поставив на місце.
Бо, скажіть, яка «очищена» Майданом гідності людина може назвати дріб’язковою маніпуляцією й брехнею ініціативу нашого господарства вдвічі підняти оплату за земельні паї? Ще й написав це вже тоді, коли ми завершили подвійні виплати, а бюджет одержав додаткові мільйони надходжень.
Виходить, що 88-річна жіночка більше вболіває за реальне підняття добробуту не однієї тисячі конкретних селян та збільшення поповнення бюджету, ніж молодий чоловік, який побував у зоні бойових дій і краще обізнаний з фінансовими потребами армії. Під чию диктовку він із сарказмом пише про бюджетоутворюючу ініціативу нашого трудового колективу? Чи не тих, хто тепер також мусить збільшувати оплату селянам і краще наповнювати бюджет?
«Відшмагано» мене й за те, що наважився зауважити «хліборобам», які залишили на зиму незібрану кукурудзу. Але ж я вів мову у своїй публікації не про конкретне якесь господарство, бо такі є по всій Україні, а про злочин – неналежне господарювання на найродючішій в світі землі. Раджу й усім демобілізованим АТОвцям задуматися над тим, скільки грошей недоодержать їхні побратими в окопах від такого господарювання. Чи «патріот» вболіває за когось конкретного, а не за державну казну? То прямо й скажи та назви свого хазяїна, якому соковито лизнув…
Ще активіст-атовець порадив мені «не намагатися коментувати ВІЙНУ, якщо бачу її тільки по телевізору». Думаю, цьому колишньому бійцю невтямки, що жодна війна не виграється без належного тилу, тож і суспільство поділено на тих, хто на передовій, і тих, хто матеріально їх забезпечує.
Мене, 78-річного, в окопи вже не призвуть, але і в такому віці не відпочиваю заслужено, не ніжуся на заокеанських курортах, а протягом усіх чотирьох років війни забезпечую очолюваним мною колективом збільшення поповнення бюджету – на десятки мільйонів кожного року. Допомагаємо додатково й АТОвцям та родинам загиблих. До нас по допомогу звертаються вже цілими великими підрозділами – батальйонами й бригадами. У нашому колективі працюють й демобілізовані бійці з солідною оплатою… Тобто, свій громадянський обов’язок я виконую, вважаю, гідно. Тож маю повне моральне право цікавитися й тим, як армія, на утримання якої я заробляю мільйони, виконує свій обов’язок із захисту державного суверенітету й цілісності території.
Оскільки, ніде правди діти, про героїзацію, подвиги, успіхи дипломатії багато говоримо, але території поки що не повернуті. Не говорять суспільству й тієї правди, як здавали Крим і Донбас. Тож і задаюся запитанням: чиї голови передусім треба декомунізувати й дедебілізувати? Даю й одну підказку з історії Майнівського технікуму.
Після війни з фашистами навчальний заклад очолив бойовий офіцер Дмитро Дмуховський. Він за півмісяця до початку нового навчального року організував ремонт студентських гуртожитків і квартир викладачів. Свою квартирку, в якій мешкав з мамою, не встиг відремонтувати. А ще він спав на ліжку, застеленому офіцерською шинеллю. Комендант з власної ініціативи, без згоди директора, заслав ліжко білизною для студентів, але вимушений був відразу забрати її назад. Бо директор сказав, що в країні розруха, з якої треба виходити разом, без ніяких пільг для кого б то не було.
Так поводився справжній воїн, який не патріотичними гаслами, а зі зброєю в руках звільняв від людиноподібних звірів не тільки рідну землю, а й країни Європи. А які вимоги перед народом ставлять окремі сучасні воїни? Наголошу, не перед владою, а саме перед народом? Як часто можна почути: я воював, я захищав, а ти хто?
Про події на Сході теж знаю не тільки з телевізора, а й від безпосередніх учасників АТО. Спілкуюся й з волонтерами, батьками живих і загиблих воїнів. Чую жахіття, тому моя душа болить за кожного, на жаль, не всіх можу обігріти, не всім можу допомогти. Але й не сприймаю зверхність жодного АТОвця, який піднімає себе наді мною чи над кимось іншим. Навіть з тієї причини, що вони ще не зробили те, що зробили свого часу Дмуховські – звільнили землю від агресора, й не підняли себе над народом.
Піар на пам’яті героїв
Останнім часом в Україні величезна увага приділяється героїзації суспільства. Безперестанку лунає з телеекранів й на урочистих зібраннях: герої не вмирають!
Іншої думки дотримується відомий письменник Василь Шкляр: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».
Це написав письменник, який славиться творами про історичних героїв. Натомість мій заочний опонент з АТОвців радить героїзувати молодь… ні, не на своїх подвигах, а на подвигах загиблих товаришів, на героях фільму «Кіборги».
І під Крути цього року привезли представників 24 військових ліцеїв і розповіли, як героїчно захищали Україну сто років тому юні бійці, мовляв, рівняйтеся на них.
Насправді ж, три сотні дітей у 1918 році послали під кулі, щоб вони своїми тілами захистили добре вгодованих і гарно вдягнутих київських «самостійників», може, й дати їм час набити кишені для безбідної еміграції. А жертовні пориви трьох сотень студентів були-то осяяні мрією про побудову справді незалежної України!
На урочистостях з нагоди 100-річчя битви під Крутами державники й політики піарилися, молодь «патріотили» словами з Гімну: «…тіло й душу ми положим за нашу свободу…». Але ж юридичну незалежність і свободу від Росії одержали без жодної краплі крові. Тож, вважаю, справедливим буде, коли душу й тіло положать за «нову» свободу передусім ті, хто на крові Майдану захопив владу й не зумів захистити державу від агресії. Зрештою, такі ура-патріотичні слова переспівували й більшовики: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов, и как один умрем в борьбе за это».
На такій безбожній самопожертві була побудована вся більшовицька ідеологія. Виходить, вона й досі живе? І ніхто не збирається змінювати її на європейську, в якій найважливіша цінність – людське життя? Тож подія під Крутами – національна ганьба для українських державників і політиків усіх поколінь: у 1918-му вони заховалися за спинами дітей, а наступні – досі не побудували таку незалежну Україну, за яку віддали життя юні бійці. Нові «патріоти» продовжують вести український народ, як пророкував у 1918 році наш земляк 
Павло Тичина після загибелі «цвіту нації»: «По кривавій по дорозі нам іти у світ…». Народ же оглух й осліп від славлення себе й героїзації.
Думаю, пояснення недалеко заховане, про що якось уже цитував (Володимир Черняк): «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо». Тож і на закінчення: Слава Україні! – хоч радійте, хоч плачте, хоч гучніше лементуйте!
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
