З династії вчителів або Яке коріння – таке й насіння
Є на нашій Землі для кожної людини дороге й миле серцю місце – рідна школа. Вона щоріч з вересня по травень гомінлива, а влітку, наче принишкла – сумує за дітворою. Привабливе освітнє середовище, як правило, створюють учителі. І починається, зазвичай, все від першого вчителя, який веде у ще не пізнаний світ. Дев’яносторічну Ольгу Юріївну Сєрікову, яка все своє життя присвятила рідній школі у селі Веприк, що у Бобровицькому районі добре знають в окрузі. Адже вчителювати жінка почала тільки-но отримала диплом. І хоча за фахом була філологом – нерідко доводилося викладати й точні дисципліни. Універсальний сільський вчитель, що тут скажеш. Більше того, батьки пані Ольги також були педагогами. Саме вони стояли біля витоків першої Веприцької земської альма-матер.
Домашня педрада
У родині пані Ольги з десяток педагогів. Це якщо рахувати разом із родичами по лінії чоловіка – також учителя. У сім’ї самої ж Ольги вчителювали мати – Євгенія Василівна Діяковська та батько – Юрій Олександрович Фесенко, який був вихідцем із ніжинської дворянської родини. Подружжя було першими 
вчителями земської школи у Веприку, яка у 2012 році відсвяткувала своє сторіччя. І що цікаво, кожен із членів обох родин шукав собі у пару педагога. А може то так доля розпорядилася?
- Моя мати почала вчителювати з чотирнадцяти років, - розповідає Ольга Юріївна. – Це була чотирьохрічна церковно-приходська школа. Коли її зводили – мама здобувала освіту в Чернігові. Повернувшись – одразу приступила до викладацької справи. Їй – тоді ще дитині, довірили свій клас. З часом вона ще й учителем співів стала, бо мала чудовий голос.
Можливо, у милозвучний голосок, а може й у гарну вроду закохався у молоду дівчину парубок, який приїхав з Ніжина до Веприка викладати німецьку мову. Так і поєднало серця перше молоде подружжя вчителів новозбудованої школи. Як на мене, непоганий початок для історії. У нагороду за справжнє кохання отримали педагоги двох дітей – Олександра та Ольгу, які в майбутньому пішли батьківською стезею.
- Ми з Сашею вирішили не підводити нашу династію… А якщо чесно – дуже вже припала до душі ота шкільна атмосфера, яка переслідувала нас і вдома, і на уроках, - посміхається пані Ольга. – З трьох моїх синів, на жаль, ніхто не став педагогом та ми з батьком і не наполягали. Головне наше завдання, як батьків, було виховати своїх дітей людьми. І я задоволена, що нині можу пишатися своїми хлопцями. А от у мого брата Олександра – донька вчителює. Тож у нашої династії є продовження.
Подружжя має дивитися не один на одного, а в один бік
З чоловіком – Никифором Анатолійовичем – Ольга Юріївна познайомилася під час війни. А вже після окупації він перебрався до Бобровицького району із далекої Харківщини. І байдуже, що подружжя працювало в провінційній школі. Таких вчителів, якими були вони, не завжди зустрінеш і в міському, елітному навчальному закладі.
- Чому саме вчителя обрала?, - розмірковує моя співбесідниця, – можливо, через те, що ми люди одного кола, одного соціального статусу, інтелектуального рівня… Однакові погляди на різні справи мали – це й поріднило нас. А можливо, доля за нас розпорядилася. Та я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Мій чоловік був для мене не лише опорою, а й гарним порадником, помічником, другом… А найголовніше – чудовим батьком, який прищепив нашим дітям найголовніші якості, якими має володіти справжній чоловік. Головне правило – подружжя має дивитися не один на одного, а в один бік.
Вчителів Ольгу Юріївну і її покійного чоловіка Никифора Васильовича у школі й досі згадують. Адже це золотий фонд Веприцької альма-матер. Оптимісти по життю. Свій творчий портрет вони писали наполегливою працею протягом восьми десятиліть на двох у єдиному подружньому тандемі. Сумнівались і шукали,творили і випробовували, проте жодного разу не пожалкували, що обрали саме цей професійний шлях.
Як не крути, а у Веприку краще, ніж на Кіпрі
Після смерті чоловіка Ольга Юріївна тривалий час не могла прийти в себе. Дуже вже їй не вистачало найріднішої в світі людини. Троє дорослих синів вже давно повилітали з батьківського гніздечка, тож жінка лишилася сама. Це, звісно, не давало спокою і її дітям. Тож наймолодший – Анатолій, який на той час працював міжнародним журналістом, запросив матір до себе на Кіпр. І вона згодилася.
- Три роки я жила на Кіпрі. Але у жаркі місяці – поверталася до рідного Веприка. Бо там температура за сорок градусів «зашкалювала». Ну що я вам можу сказати… Ну дуже там гарно – і природа чарує, і цивілізація неабияк приваблює. Люди – щирі, привітні. Та от тільки важко жити, коли мовою не володієш. Я звикла щодня спілкуватися з оточуючими. А там куди не глянь – звідусіль іноземці. Приїздять, звісно, й українці та росіяни – ото тоді я вже й душу відводила. А так, загалом, лише з сином та онуками спілкувалася. Що неабияк вражало – наскільки чесний народ звідусіль. Ми жили в туристичній зоні, неподалік Середземного моря. Неодноразово лишали свої речі на березі, самі то кудись до крамниці, то купатися йшли. Чужого там ніхто ніколи не візьме. Будинок можна не замикати, без дозволу ніхто не зайде. Ніяких крадіжок, криміналу… Не те що у нас – доки я на Кіпрі була, тричі мою хату обікрали. Але все-одно, як не крути, яким би чудовим не був острів Кіпр, у Веприку все-одно краще. Бо тут усе рідне. Тому після трьохрічних подорожей я вирішила лишитися вдома. Бо, де народився, оженився – там і життя твоє, - підсумувала Ольга Юріївна.
Сніжана БОЖОК, фото автора
