З АТО – героєм і поетом
Щоразу, коли спускаюсь у метро, чи піднімаюся нагору мене зустрічає освітлений метролайм: солдат на бойовому танку і виразні слова: «Є така професія – Батьківщину захищати». Вони навертають мене до образу мого земляка Сергія Ковальчука. Він мав цю професію – а АТО служив рядовим бійцем. А до неї перепробував й аграрні ремесла. За свої 43 роки був трактористом, сівачем, косарем. Ще одне захоплення було йому до вподоби – писав вірші. Та про це мало кому розказував. Зародилося воно на уроках літератури в Пісківській школі, коли вчителька розповідала про творчість якогось письменника і зокрема про земляка Павла Тичину. Сергію здавалося, що Павло Григорович по-батьківськи дивиться зі стіни й питає: «Ну, юначе, а ти берешся за перо?»
По-справжньому Сергій Ковальчук став писати в АТО, під завивання ворожих мін, коли траплялася вільна хвилина. Йому хотілося поетичним словом розповісти про свої враження від подій на Сході України.
Цих побіжних начерків набралося чималенько. Коли боєць Ковальчук навічно повернувся додому (с. Рокитне Бобровицького району), волонтери передали його рідні близько півсотні віршів. Писав самобутній поет українською і російською мовами.
У цій добірці подаю російськомовні вірші у моєму перекладі. Вірю, що вони сколихнуть серця небайдужих до поетичного слова читачів, котрі сердечно поспівчувають за втрату ще одного захисника Вітчизни і щирого слово творця.
Дмитро Головко, лауреат Літературної премії ім. Павла Тичини
Розмова з комбатом
Мій рідний дім – намет сьогодні,
Де все солдатське – на стіні:
Бушлат, нічник, граната … годі,
Бо все належить тут мені.
Прийшов служить на поклик серця, Бо Україну спек пече,
Підсиплем ворогові перцю, Підставлю другові плече!
Бува, хандра заскочить в душу –
Гайнуть додому закортить,
Але комбат своє: Ти мусиш
Громити ворога в цю мить!
Нехай ти втратиш рік затятий,
Це невеликий, друже, строк,
Покажем сеперам проклятим
Козацький бойовий урок!
Лиш з перемогою – додому,
Вона – повітря нам цінніш!
15.07.2015р.
Десь там і тут
Десь далеко, на мирній «гражданці»
Пиво п’ють, із коханими сплять,
А тут вибухи грозяні вранці
І вогненна нападницька рать.
Десь матуся рідненька дитині:
Рано ще … оченята стули».
Ну а тут і учора і нині
Ходять нелюди, варвари злі.
Десь хлоп’ята затівають «войнушку»,
Кине хтось: «Я убитий уже…».
Тут же вправно беруть нас на мушку,
Розрізають вогненним ножем.
Десь весілля, гучне та веселе.
«Гірко!» - чути розкотистий сміх.
А тут снайпер прицільно устрелить –
Гіркота враз охопить усіх!
Десь виблискують сонце і ріки,
Кличуть кожного, як не було…
А з Донбасу везуть чоловіків
До матусі, до дітей у село…
14.08.2015р.
Набридло
Набридло: кожну ніч і день
З рук автомат не випускаю.
Що буде завтра – я не знаю,
Нема ж бо спокою ніде.
А ти завжди мені – в очу.
Та замість ласки – рию землю,
Твою розгубу не приємлю –
Оце б твій голосок почуть!
Коли завиє угорі –
Це міна? Геть наче збісилась …
Твоя любов – яка це сила!
До тебе, жаль, нема доріг.
Під обстріл я у бліндажі,
До мене образ твій приходить …
Я повернусь до тебе згодом,
Коли пристрелим всіх вужів.
Я знаю, що любов твоя
Від усіх раптовостей рятує.
Тебе найкращу і святую,
Мов стяг, ославлю у боях.
16.07. 2015р.
У весняний розвій
Сиджу в окопі, весь у загадках
Про друзів і про рідний дім.
Як виживають там нащадки?
Хтось ніби кличе: то – ходім …
Еге – війна … Весна – в розвою,
Зелене зводить знамено.
Та не стихають тут двобої,
Скажімо вчора … Ой було!
Останнім часом ворог – змієм!
А підлість снайперів яка!?
Цю хитрість кожен розуміє –
Зброю не випустить рука.
Проходять дні, минають ночі –
Ми хліб солдатський ще жуєм …
Уже додому кожен хоче,
Боротись буде хто з жуллєм?
Весняний дощик – ласка Божа –
Змиває кров, що розлилась.
Може кінець вже скоро? Схоже …
А поки ще – і кров, і грязь …
Ще міни поле накривають,
Птах повертається сюди,
Бо все нелюдське – кінець має.
Донбасе! Вирвем із біди!
09.04. 2015 р.
У бліндажі
Стрільба над полем нависа,
У бліндажі сидіть не сила …
Тут – медсестра: яка коса …
Скільки солдат переносила!
Вогненний гул їй ніпочім.
Привикла вже до цього шквалу …
Хтось стогне – куля у плечі,
Мають забрати незабаром.
Ніяк не можу зрозуміть,
Чом не дають в одвіт стріляти?
Бліндаж стрясається щомить –
Гостинці шле ворог триклятий.
Хлопці ішли на цю війну
У бліндажі сидіти лише?
Дай відсіч – матимеш вину,
Бо є наказ: сиди, як миш.
Навіщо нам війна така:
Щоб проти танків – автомати?
У бліндаж – і отак звикать?
Російську мразь не спиниш матом!
Чом гумконвої немалі,
Де замість хліба – кляті гради.
Коли вже шиї скрутим їм,
Цим ненависникам і гадам?
Коли на Сході переляк
Забудуть наші мирні люди?
Скажіть нарешті мені, як
Позбутися людського бруду?
Чи перестануть підривать?
Від ран друзяки помирать …
18. 07. 2015 р.
Лист до дружини
Для мене завше ти – окраса,
Ти скажеш: мрія ця – сліпа.
Якби не був нині в Донбасі,
Щоденно квіти б дарував.
На руки брав би, це статечно,
До вуст щоденно припадав,
Якби не змушена ця втеча
І ця – жорстокості біда.
Почути б голос твій коханий,
Що так єднав повсюди нас.
Та замість ласки мушу зрана
Стріляти у ворога щораз.
Я автомат в руках стискаю,
На плечах бронік давить – ох!
Бажання інколи я маю:
Як би ти – поруч, всюди вдвох!
Лишилося терпіти трішки –
Не за горами дембель мій.
До тебе – дістався б пішки, Та не пускають, зрозумій.
Для мене завше ти окраса.
Ти зваж: є вимога жива…
Якби не був я на Донбасі,
Життя-ріка пливла б нова.
11.04. 2016 р.
