Як в 43-му українець заборонив росіянину говорити погане про земляків, що були в окупації
-Мені вже 92 виповнилось, більше сиджу в хаті, ніж по господарству плутаюсь, - розповідає колишній танкіст. – А в хаті що?.. В телевізор няплюсь. Передусім цікавлюся, що там у Слов’янську твориться, де в 1941 році я проходив «курс молодого бійця». А тепер там зчепилися українці з росіянами. Якби мав більше сили, сам би поїхав туди їх мирити. І не з автоматом, а з добрячим макогоном. Чого їм не вистачає в цей мирний час? Їх би хоч на один день в літо 41-го, чи в зиму 42-го під Сталінград, чи в пекло 43-го під Курську дугу… Я особисто все те на собі відчув. І з одним братом-росіянином, якось, спільну мову знайшов.
Після Курського побоїща і форсування Дніпра їхня п’ята танкова армія стояла на нетривалому перепочинку, її доукомплектовували танками і живою силою. Механік-водій Гурин ремонтував свою бронемашину. До нього підійшов «перекурити» стрілок-радист з іншого екіпажу. Розговорились про побачені гори трупів на берегах Дніпра. Співрозмовник-росіянин словами сталінської пропаганди звинуватив загиблих українців у продажності, мовляв, пересиджували перші роки війни «під спідницями в жінок» на окупованій території, тому й не жаль їх, що полягли під Дніпром.
«Хохол» Гурин нічого на це не сказав, а взяв у свою міцну руку з’єднувального «пальця» з гусениці танка і з розмах огрів по спині «брата-росіянина».
Андрій Андрійович розповідає про війну не загальними високо звитяжними фразами, а яскравими епізодами, окремі з яких , на перший погляд, другорядні в історії війни, але без них не складається повна картина.
Про страхіття танково-людського побоїща під Прохоровкою на Курській дузі багато написано і у фільмах показано, механік-водій Гурин сам був у гущі тих страшних подій, але він пригадує передусім інший, «мирний» епізод:
Початок війни видався не надто трагічним для Андрія Гурина. У Слов’янську протягом трьох місяців його обучали на мінометника, потім у одному з боїв одержав перше поранення, але не довго валявся в госпіталі. Ще не до кінця долічили, і відправили в тил опановувати ази механіка-водія танків. З гусеничною технікою він мав справу ще до війни – працював причепщиком біля трактора.
У справжнє бойове пекло потрапив уже під Сталінградом, де стояли 40-градусні морози, велись безперервні обстріли і пропагандистські залякування фашистів. Обіцяли й рай. Андрій Андрійович запам’ятав зміст однієї листівки, що прилетіла з неба. На ній був намальований «щасливий» селянин, котрий одержав від окупаційної влади землю і коня. Мовляв, тепер він має те, що колись обіцяли більшовики. Матимуть це й ті, хто здасться в полон.
-Були такі, що повірили тій пропаганді, - пригадує танкіст. – Коли зачищали оточену армію Паульса, натрапили і на табір «любителів землі», їх не встигли відправити в якийсь тиловий табір. Та й не до них було «бравим» німецьким воякам, самі йшли до нас з піднятими руками. А складати зброю закликав їхній Паульс, особисто горлопанив у гучномовець.
За всі роки війни Андрій Гурин був двічі поранений, та найтяжче видужував контузію. Дійшов до Берліна, але штурмувати фашистське кубло не довелося. У класного і досвідченого механіка танків були інші завдання. 
Для Гурина служба в армії закінчилася аж в кінці 1949 року. Полковник агітував, щоб і на роботу залишався «золотий» механік танків. Але контузія «шматувала» тіло й голову. Інвалідом другої групи демобілізувався з армії. Повернувся в Кобижчу. Сідати на трактора – здоров’я не було. Подався у Київ на залізницю, щоб прийняли на роботу провідником пасажирських вагонів. Та на перешкоді стала друга група інвалідності. Різними правдами і не правдами обійшов і цю проблему, потім протягом 40 років працював на цій «легшій» роботі.
-Їздив навіть у соцкраїни Європи, - хвалиться Андрій Андрійович. – Більше ж – на Кавказ і Південь Радянського Союз. В одній поїздці зустрів колишнього свого командира полка. Він не відразу мене впізнав, довелося нагадати, як я ремонтував йому службову автомашину, при цьому розмовляв з ним не «за уставом». Тобто, не виструнчившись перед ним, а обперся на машину і пояснював, які треба запчастини. Це помітив політрук, і коли половник пішов, оголосив мені « на губу». Звісно, половник відмінив, бо хто б йому машину відремонтував. Після розповіді цієї історії, командир пригадав мене, і навіть те, що колись умовляв залишитися в армії. Сам він закінчив академію, дослужися до генерал-лейтенанта, на день зустрічі був уже на пенсії, запрошував мене до себе в гості. Але я так і не поїхав.
Давно на заслуженому відпочинку й Андрій Андрійович. Після 90-та здоров’я «тане» на очах. Ще й дружина залягла, з ліжка не встає. Спасибі, сусід Микола Косенко допомагає. 
Скільки залишилося в живих тих, хто виборював перемогу, пройшов через земне пекло під Сталінградом і Дніпром, на Курській дузі і Європейських рубежах? У Бобровицькому районі – трохи більше сотні. Наступного року буде менше сотні… Умирає совість нашої нації, а нам байдуже, з якою думкою про нас підуть вони на той світ.
Григорій Войток
