Визнаний у світі, а в рідному селі не вшанований
Після смерті колишнього вчителя праці Новобасанської середньої школи Василя Васильовича Савченка його дружина Галина Іванівна стала головною хранителькою в Новій Басані друкованих і усних відомостей про заслуги перед Вітчизною видатного земляка, народного художника України Василя Лопати. Вдома в неї зберігаються всі три автобіографічні повісті художника-прозаїка «Десь на дні мого серця», «Дорогу свою покажи мені, Господи» і «Кажу, як на сповіді», а також ілюстровані ним книги Олеся Гончара, Івана Франка, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, «Слово о полку Ігоревім», збірки українських народних дум і пісень.
Дружина художника Реґіна Володимирівна чотири роки тому таку збірку книжок залишила в будинку подружжя Савченків для бібліотеки Нової Басані. Тоді вона прилітала в Київ із Сан-Франциско, де проживає з чоловіком. У США подружжя вилетіло в 1994 році після тяжкого захворювання Василя Івановича – лікарі порадили лікування в штатівських клініках і океанський клімат. Цим і вік художнику продовжили, але здоров’я, яке колись було, не повернули. Зараз він не може самостійно пересуватися.
– Про залишені в нас книги ми повідомили в бібліотеку, але там не зацікавилися друкованими пам’ятками знаменитого земляка, – розповіла Галина Іванівна. – Мій покійний чоловік Василь Васильович з дитинства дружив із Василем Івановичем, їхні родини жили по сусідству, друзі в одну школу ходили. Не згасла їхня дружба й тоді, коли Василь Лопата став знаменитістю на увесь світ. За океаном його якісно підлікували, і він, бувало, на півроку прилітав у Київ, працював у своїй майстерні, жив у столичній квартирі, навідувався і в Нову Басань, у нас зупинявся. Мій Василь Васильович возив мотоциклом друга дитинства на рибалку, по селу, на кладовище до могили бабусі, до обеліска Слави, де на гранітній плиті викарбуване прізвище загиблого в 1942 році батька Івана Миколайовича.
Розповіла Галина Іванівна і про одну зустріч із головою Новобасанської сільради Володимиром Левченком: вони обідали в місцевому кафе, вели мову й про відкриття невеликого музею, де зберігалися б експонати мистецько-літературної творчості народного художника України, лауреата найвищої державної премії імені Тараса Шевченка, лауреата інших українських і зарубіжних мистецьких відзнак Василя Лопати. Адже його геніальні художні полотна зберігаються у 20 музеях України, у музеях і приватних колекціях США, Канади, Росії, Німеччини, Італії, Швейцарії, Великобританії. Народний художник оформляв українські і зарубіжні паспорти, у співавторстві з Б. Максимовим створював дизайн перших українських гривень. А в рідному селі Нова Басань місцева бібліотека не зацікавилася навіть книгами українських класиків, які ілюстрував земляк Василь Лопата, за що одержав високі нагороди.
Скромно представлені книги земляка в Бобровицькій центральній бібліотеці. Жодна книга, ним написана чи ілюстрована, не зберігається в Бобровицькому історичному музеї. У маленькій експозиції розміщені ксерокопії невеличкого портрета відомого на увесь світ земляка і кілька копій його ілюстрацій формату А-4. Ніде не згаданий на офіційному місцевому рівні Василь Іванович Лопата в день 80-річччя з дня його народження.
Так, зараз він далеко від нас, але не за довгою гривнею він полетів у США, його дружина Реґіна Володимирівна продовжує працювати репетитором з фортепіано, заробляє на прожиття. Її чоловік Василь Лопата у 2005-му так окреслив у своїй книзі ставлення до Вітчизни: «Моя Україна, кращої від якої, лагіднішої, теплішої навіть у холоди для мене немає. До неї рветься моє серце, вона сниться мені ночами, ідеально піднесена і брудна, горда і принижена. Господь обрав її для мене, чи мене для неї – і я увесь належу їй, цій землі, цим людям, знайомим і незнайомим. І хай простять мене, грішного, всі, кого я мимоволі образив, недолюбив, недовіддячив!»
У двох містах далекої Канади прийняте рішення про присудження Василю Лопаті звання почесного громадянина. Рідне село до цього не «доросло», навіть пам’ятками його творчості не зацікавилося.
Свого часу український літературний класик Павло Грабовський написав: «Нема нічого гіршого, як бути живим і вмерти за життя». Художник-прозаїк Василь Лопата давно вже залишив на землі невмирущий слід. А при житті помирають ті, хто сам нічого визначного не робить для суспільства, і не шанує тих, хто заслужив всенародне визнання.
Григорій ВОЙТОК
