Вдома у сільського голови – п’ять корів
Керівник Макіївської громади Петро Баклан вточнив, що коли повертався з Калити в рідне село, то привіз із собою шість високоудійних годувальниць, але недавно вимушено на одну поменшало.
- Моя дружина Наталія й досі сльози пускає через цю втрату, коли заходить до сараю, - і сам горює любитель домашнього господарства. – Свій душевний біль я розумію, а моя хазяйка мала б зрадіти, що роботи менше, – у неї руки поліартритом покручені. Але де там, їй шосту корову подавай…
Петро Андрійович у 60-ті роки минулого століття вивчився в Майнівському радгоспі-технікуму на зоотехніка, тривалий час працював на великому Калитянському свинокомплексі, а років десять тому зачастив з приїздами в рідну Макіївку, а потім і остаточно оселився.
- Навіть повітря тут чистіше, - пояснює корінний селянин. – А ще воно має ні з чим не зрівняний запах дитинства і юності. З іншого боку - з тривогою в серці дивлюсь на те, як збуваються пророчі слова моєї матері Ганни Тарасівни.
Чоловік на якусь хвилину замовк, голову відвернув у бік, напевно, захотів приховати від співрозмовника велику тугу, що лягла на обличчя. Та сумна пауза тривала недовго, і він продовжив розповідь саме з материного застереження, яке вона «пророчила» після того, як син сказав, що в селі закривається перша ферма. Було то «на зорі» розвалу колгоспу. Тоді мудра довгожителька (померла майже в 90-річному віці) передбачила, що років через 50-60 і села не стане. Мовляв, хтось поставить чорного тригранника з написом, що тут була Макіївка. «Добре, якщо проорють вздовж колишнього села глибоку борозну, щоб ще багато років не засувалася. Бо пам’ятний знак можуть швидко розтрощити», - підсумували старенька невтішну долю села.
Син тоді не сприйняв серйозно материні слова, а починаючи з нового тисячоліття почав помічати різкий занепад села, що й далі триває. Лише одне порівняння: коли він ходив до школи, там навчалося 1250 учнів, тепер - 70 діток. Таке зменшення за неповні 50 років.
- Ще одна страшна біда, - наголосив Петро Андрійович. – За останні роки в село повернулося немало чоловіків, яким біля сорока або за сорок. Вони працювали десь на будовах чи заводах, через відсутність житла не обзавелись родинами, а в ході перебудов і реформ ще й виробництва позакривалися. Тепер це спиті, не здатні для активного життя, чоловіки сидять «на шиї» стареньких батьків, або й самі домучують свій вік.
Як позитивний приклад вирішення проблеми зайнятості населення в сільській глибинці, на думку розповідача, можна давно було запозичити в Німеччині.
Він особисто там був у 1981 році, коли ще окремо існувала «братня» демократична країна. Передусім звернув увагу на те, як держава заохочувала молодь до роботи і проживання в «глибинці» виділенням пільгових кредитів для організації виробництва і придбання житла. Створювались такі умови, при яких не зуміє «розвернутися» хіба що «закінчений» лежень чи п’яниця. Ще більші можливості для працюючих нормально жити з’явилися після об’єднання Німеччини. А Україна все реформується і воює сама з собою. Може до того довоюватися, що збудуться пророчі слова Ганни Тарасівни не тільки стосовно її Макіївки, а і всієї «незалежної» держави.
Петро Баклан не з тих, хто постійно плачеться на долю або чекає кінця світу, склавши руки. З дружиною ще в Калиті обзавелись великим домашнім господарством, не набагато скоротили його і в Макіївці. Більше того, працьовитий і вмілий господар не заплющував очі і на непорядки в рідному селі. Щоб не закрили дільничну лікарню, організував збір коштів для газифікації приміщення. Сам в числі перших зробив внесок, коня, що був у лікарні, продали, а там і люди пішли з грошима. Добру справу гуртом зробили.
- Вразили мене і захаращені кладовища, - продовжує розповідь Петро Андрійович. – Тут теж пригадав поїздку до Німеччини, де побачив могилки радянських воїнів, що доглянуті краще, ніж поховання багатьох наших односельців. Я тоді ще не був при владі, тому, як і на газифікацію лікарні, почав збирати кошти на впорядкування спочатку центрального кладовища. Тепер воно в зразковому стані, про що говорять гості з району і навіть області. Завершуємо наводити лад на інших кладовищах.
Такого ділового земляка пенсійного віку, що повернувся в рідну Макіївку, не могли не помітити односельці, і три роки тому обрали його головою громади. Тепер оцінюють роботу риторичним запитанням: коли він тільки встигає все те робити? І це при тому, що деякі добрі справи гальмуються бюрократами, котрі «перефарбовуються» під будь-яку владу. Ще торік заблокували на казначейському рахунку 35 тисяч гривень, зібраних людьми на ремонт обеліска воїнам. І нова влада не «розморожує» гроші громади, як і ті, що належать місцевому бюджету. А пам’ятник уже виготовлений…
Продовжує сільський голова працювати над питаннями освітлення вулиць у нічний час. Повісили на стовпи 76 електричний світильників, ще 80 планують добавити. Це – в Макіївці і Пустотіно.
Допомагає діловому сільському голові місцевий фермер Микола Фенюк, та найперша його опора – односельці.
- У Макіївці виняткові люди, - не нахвалиться ними керівник громади. – Варто мені звернутися до них за якоюсь допомогою - ніколи не відмовляють. Сказав, щоб прискорились з подвірними внесками на благоустрій вулиць, і ніхто не став заперечувати. Загальна пожертва наших людей на село становить 170 тисяч гривень. Звісно, і я так роблю, щоб не пропала чи не ефективно використалася жодна копійка.
У Макіївці і Пустотіно головний роботодавець – фермерське господарство «Вікторія». Але є й не зайняті роботою, а окремі молоді люди їздять на заробітки в Київ. Хваляться, що одержують за день в межах 100 гривень, але дорога туди й назад обходиться в 60 гривень. Дехто більше «викручує». Чи довго наїздять в столицю? Мрія сільського голови – організувати виробництво в селі. Та й за його прикладом дехто міг би розвивати домашнє господарство. Важко? По собі знає, бо і доїть руками, і в хліві вичищає, і траву косить на сіно, інші корма заготовляє. Від корів 30 літрів молока здає на Лосинівський завод, а з решти - дружина виготовляє якісну продукцію для продажу в Києві. Перекупщикам не продають, бо ті потім «хімічать». На думку міні-фермера, гальмом у розвитку домашніх господарств є й «захоплення» перекупщиками всіх ринків, що колись називалися колгоспними.
Сільський голова з Макіївки має широкі бачення розвитку сільських громад, багато що власноруч втілює в життя. Це в нього – від природи, від батьківських ген. А якби ще й держава підставила плече, ще краще, якби й стимул запропонувала! Як колись Німеччина! Та туди українські правителі їздять не за наукою, а за милостинею. І не соромно їм – мільярдерам? Хоча навіщо червоніти? Ми їх любимо й таких – безсоромних!
Григорій Войток