Україні вже 23, а розум й досі не піднявся над політикою
Як Аристотель вчив…
«Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов’язана своїм існуванням суб’єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина – істота суспільна», - писав більше двох тисячоліть тому великий філософ і вчений древності Аристотель. І наголошував, що політика повинна відігравати насамперед морально-виховну роль.
Чи знайдеться хоч одна сповна розуму людина, яка скаже, що українські політики живуть за вченням визнаного світом Мислителя і Учителя? Чи не від політичної неосвіченості і безвідповідальності всі наші державні і суспільні біди, які постійно «списуємо» на «стрілочника-громовідвода». А причина то в іншому: в Розумі, що не піднімається над політикою. Все приноситься в жертву вузько партійним, а не держаним цілям. У політичній боротьбі розпалюються пристрасті. Для досягнення своїх цілей політики вдаються до будь-яких, часом негідних, засобів, передусім брехні і наклепів. У житті нашого суспільства брехня стала буденною і до неї вже звикли. Навіть всупереч народній мудрості, що на брехні далеко не заїдеш…
Довго їхали на брехні більшовики…
В січні 1985 року всі газети СРСР надрукували постанову ЦК КПРС «Про 80-річчя революції 1905 – 1907 років у Росії», в якій зокрема зазначено: «Набутий у ході Першої російської революції досвід битв з експлуататорами за свободу і демократію істотно збагатив теорію і практику класової боротьби, допоміг народові повалити в лютому 1917р. ненависний царизм, а в жовтні – знищити панування буржуазії».
Тоді, справді, за свободу і демократію піднялося знано більше людей, ніж виходило в незалежній Україні на Майдани 2004 і 2013 років. Та досягнення мети однакове: зміна влади заради «кращого життя всього народу».
Брехня більшовиків розкрилася в перші місяці правління, але Ленін залив людям очі морем крові. І самі революціонери, як вампіри, пробудили в собі кров’яну спрагу. Згодом соратник Вождя Йосип Сталін знищив озвірілих революціонерів, щоб до нього не добралися. І почав будувати нове, радянське суспільство, вже на вишуканій, окультуреній брехні. Для цього «Батько всіх народів» створив величезну ідеологічно-пропагандистську індустрію, досвідом якої користуються і сучасні українські «реформовані» комуністи.
Навіть в 1990 році, коли, як кажуть, і дитині було зрозумілим, що ленінці забрехались – далі нікуди, українські компартійні газети опублікували репортаж з прес-центру ЦК КПУ про закон життя і цілі партійців: «… Компартія України виражає корінні інтереси робітничого класу, трудового селянства, інтелігенції республіки. Вона виходить з комуністичної перспективи і ставить практичною метою розвиток соціалістичного суспільства». При розробці своєї політики і практики вона спирається на «творчий марксизм-ленінізм, демократичні і гуманістичні традиції українського народу, досягнення всієї вітчизняної і світової прогресивної думки».
Чим не Божі наміри? Сучасні борці за «свободу і демократію» оголошують війну комуністичній ідеології. Але хіба в ній корінь зла? За кінцевими планами вона хоч і фантастична, але окремі соціальні стандарти втілені в життя багатьма країнами світу, котрі вважаються прогресивними, з високим рівнем життя людей, з багатою економікою. Та й СРСР з його «керуючою і направляючою» КПРС розвалились не через «неправильну» ідеологію, а через неправильну, навіть злочинну побудову держави. Через нехтування народною мудрістю, яка повчає і застерігає, що на брехні далеко не заїдеш. Не втримався на ній і «всемогутній» «Союз нерушимий».
З Комуністичною партією воюємо, водночас наслідуємо її помилки
Головним завданням політики Аристотель називав пошуки досконалого державного устрою. Сам він вважав правильними формами управління державою монархію, аристократію і політію, а не правильними – тиранію, олігархію і демократію. Останні так пояснює: в олігархії влада належить багатим і вона посилює існуючу соціальну нерівність людей, а в демократії – незаможнім і неімущим, що надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Тому симпатії філософа були на боці політії – змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії, де в економічній основі переважає власність середніх верств населення.
Проаналізуймо устрій кращих країн світі, і неодмінно побачимо результати вчення Аристотеля. 
А філософ-матеріаліст Епікур (майже ровесник Аристотеля) вважав головною метою державної влади і основи політичних відносин – гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон – це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки. Кожен з учасників, усвідомлюючи договірне співжиття, не має ніяких привілеїв перед іншими.
З цього вчення дещо взяли й для Радянської, а потім і Української Конституції, але без необхідного тлумачення. А стосовно дотримання норм – і мови немає.
Днями довелося почути на телеканалі «Рада» власний погляд народного депутата від «Батьківщини» 
Андрія Павловського. За його розумінням, партія – це громадська організація, але специфічна, що бореться за владу. Дивлячись на діяльність сучасних українських партій, визначення Павловського – повністю вичерпане.
За 23 роки незалежності в Україні так і не з’явилася класична опозиційна партія, завдання якої окреслив корифей російської політології Борис Чечерін. Він наголосив на необхідності існування опозиції, яка не прощає владі промахів, стримує бюрократизацію, змушує уряд діяти ефективно. «В політичній боротьбі виявляються і висуваються справді найбільш обдаровані люди. Тут не може бути випадкових вождів, не можна протриматися за рахунок удаваних чеснот типу догідливості».
У наших партіях, яких уже за дві сотні, завдання одне – добитися влади. Причому, опозиційні партії двічі приходили до влади не змагальним класичним способом, а революційним, як більшовики. І багато їхніх методів управління запозичені з однопартійної радянської системи.
За роки незалежності надивились, як належність до своєї партії дає політику «систематично однобічний напрям». Член партії дивиться на все очима Лідера та звуженими інтересами політичної боротьби за владу. Дух своєї партії заслоняє безкорисливе прагнення до загального добра. Всі інтереси пов’язані з тим, щоб подолати противника за будь-яку ціну, навіть чужим життям і чужою людською кров’ю.
В 1990 році вже «новітній» філософ Д. Видрін писав про недоліки існування в суспільстві єдиної партії, напевно, на прикладі КПРС В СРСР. Мовляв, єдина політична партія неминуче зливається з державою, використовує державні, а не власні партійні методи впливу на маси і тим самим підриває свою основу. «Така партія не тільки перестає бути власне політичною партією, а й втрачає почуття реальності», - підкреслював радянський кандидат філософських наук. Чи міг він тоді передбачити, що все те залишиться і при багатопартійній українській системі? Навіть у гірших формах… І доля «державних» партій добре відома. Прогнозована ще древніми мислителями.
До них не дослухались Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Горбачов, що будували і реформували тиранію, а українські президенти віддали перевагу олігархії. 
Майдани двічі схиляли їх до демократії, але Лідери і правлячих партій, і опозиційних, видно, ніколи не захочуть «надзвичайної зрівнялівки» з простим людом. Та і в світі, напевно, не існує чисто демократична держава. Найбільш розвинуті більше схожі на Аристотелеву політію.
Та у нас, більше всього, спадкове: прадіди-діди боролись за комунізм, а ми, їхніми методами, - за не кращу примару, що зветься «демократичний устрій». І не задумуємося, чому в більшовиків нічого не вийшло з демократією і свободою, за що вони теж дуже довго боролися? А, може, якби вийшло, то й комунізм побудували б? З чим Чорт не жартує?.. Хоча, видно, не з Нечистим треб дружити (помітно в українській політиці), а з Великими Мислителями, як роблять Великі державники світу.
Григорій Войток
