«Батьки» нації та їхні «діти»
Не знаю, як кому, а мені дурно стає, коли чую з телеекрана від Президента: «Мій народ!»?.. На перший погляд, говориться те для гарного слівця. А якщо глибше замислитись?.. Чи не прихована у «батьківському» вислові глумлива істина?
Запитання не таке вже й риторичне, коли придивитися до рівня соціального захисту українського народу від свого Гаранта. Для пересічного пенсіонера той захист – менше сорока гривень на день, яких не вистачає на харчування. А на лікування, санаторне оздоровлення, одяг, побут?..
Не в кращому становищі більшість людей працездатного віку, що «горбатиться» на владу і власників прихватизованої, колись народної, економіки. Вони полюбляють величати себе «батьками нації», при цьому безсоромно пускають своїх «дітей» з торбою по країні і світу.
Ще одна ознака їхньої «батьківської » любові до співвітчизників: тотальна експлуатація праці людей. Не здивую, а лише нагадаю, що на всій планеті важко знайти ще одну країну з такими жебрацькими зарплатами, як в українського простолюду. І це на фоні казкових багатств держави та тих зарплат, які призначаються для обслуги інтересів верхівки вітчизняних можновладців.
Недавно прочитав у ЗМІ, що платня директора Національного антикорупційного бюро Артема Ситника у травні склала 121 тисячу 958 гривень. А найнятий у Польщі Лешек Бельчун на посаду голови «Укрзалізниці» одержуватиме … 463 тисячі зарплати на місяць. І це ще не межа: виписаному з Британії голові правління «Укрнафти» Марку Лоллісу з вересня 2015 року встановлена платня в один мільйон гривень на місяць, додатково – два відсотки від суми чистого прибутку «Укрнафти», 5 тисяч доларів у місяць на проживання в Києві, повна медична страховка для всіх членів родини і службовий автомобіль.
Оце рівень – куди тій Європі! Де немає й такої дикої диспропорції в зарплатах: пересічним підданим Українського президента платять за роботу в 100 – 1000 разів менше, ніж представникам керівної Касти.
Ще можна б якось оправдати високі зарплати (але не захмарні) керівникам, які організовують конкурентне виробництво, виводять економіку з кризової ями. Але ж насправді встановлюють мільйонні зарплати з поясненням, яке не почуєш в жодній більш-менш нормальній державі, - щоб менше з казни крали і на масові хабарі не зирились. Тож, у мене й складається враження, що в нашій Україні хазяйнують якісь ...безмозгі інопланетяни, а вітчизняні «борці за народ» віддано їм служать, за це й самі не бідують.
Недавно почув по телебаченню одного такого, народом обраного, мовляв, судді треба платити в межах ста тисяч гривень на місяць, щоб він … судив по-законах. А вищому судді – і триста тисяч не буде багато…
А як прожити вчителю на 2-3 тисячі гривень? Натомість ще древні мудреці роль учителя в суспільстві ставили вище навіть ролі перших правителів держави. Адже виховувати людину – означає визначати долю нації. Тому й школа вважається найважливішою для народу після хліба. Та всі ті премудрості, виявляється, не для України, де учителя примушують працювати ледь не задарма.
Древній мудрець 
Сократ першою сходинкою до щастя назвав здоров’я. Недаремно й люди, вітаючи один одного, обов’язково бажають передусім здоров’я, на сторожі якого стоїть лікар. До речі, ні від судді, ні від анти корупціонера не вимагається стільки фахових знань, як вимагається від лікаря. І на диплом він учиться найдовше - 8-9 років. Потім йому призначають зарплату, яка «тягне» хіба що на виплату по безробіттю – українському, бо європейська соціальна допомога більша, ніж зарплата нашого лікаря.
Подібне можна сказати й про представників інших масових професій з «мінімалками». Тобто, наяву – чистої води експлуатація праці людей, які юридично вільні, а за рівнем офіційного матеріального забезпечення – як раби. Натомість соціальний віце-прем’єр Павло Розенко ще й глузує з телеекрана, мовляв, селяни повинні відмовитись від газу і перейти на дрова в буржуйках, тоді й розтягнуть якнайдалі припасені ними «загашники».
Державний гуморист чомусь забув ту правду, що «загашники» люди то заклали при «злодійських попередниках», а повитрушує їх «найбільш народна» влада. Якось уже наводив слова одного мудрого чоловіка про нашу євро-владу: «Вони так служать Вітчизні, що народу вже нічого не залишилося».
Поганенькі учні світової демократії
Недавно почув інформацію про те, що в Японії один з міністрів вимушений був подати у відставку, оскільки суспільство довідалося про його поїздку на дачу службовою автомашиною. В Україні ж щоденно оприлюднюється інформація про корупційно-хабарницькі оборудки, в яких замішані державні посадовці аж до найвищих рангів, – і нічого. Хіба що, деяка частина суспільства голосно обурюється, що в нас не так, як у Японії, США чи Євросоюзі. Керманичі на те реагують новими обіцянками, мовляв, потрібно потерпіти, створити ще з десяток нових правоохоронних структур з європейськими зарплатами, «перелюструвати» суддів, і тоді корупція зникне, суспільство заживе по-новому. Люди невдоволено бубнять, але чекають манни з неба, заодно ніяк не нахваляться Майданом гідності і «небувалими реформами», багато хто аж підстрибує від радості, що Україна ось-ось одержить безвізовий режим… І не задумуються над тим, що ж змусило японського міністра піти у відставку через таку «дрібничку»?
Відповідь проста, але дивна для нашого суспільства, - моральна відповідальність чиновника перед народом. І рівень тієї відповідальності встановив не президент, не суддя, а сам народ, який не дозволяє себе обманювати, задобрювати передвиборчими подачками. Наші ж Лідери розуміють, що українське суспільство – не французьке, не грецьке чи японське, воно не змогло скористатися навіть 
перемогами на Майдані – на місце прогнаних казнокрадів вкотре допустили до владного корита ще гірших – і без ніякої відповідальності перед народом: покерував, накрав, обтрусився і поступився місцем наступнику – йому теж треба гарно жити. «У відставку» йдуть політичні сили не з примусу протесаного суспільства, а в результаті кланової боротьби за владу. Буває, ті клани домовляються між собою, не дивлячись на думку народу. Яскравий найновіший приклад такого «договорняка» по відставному Яценюку.
Підрахував би хто, скільки вкрадених у державі грошей витрачено на дві його виборчі кампанії. Тепер, кажуть, готується до президентських виборів. Мабуть, непогано підзаробив на прем’єрстві. І не біда, що рекордно швидко став політично-державним банкрутом, але в нього є необхідний фінансовий ресурс і певна підтримка зарубіжних кураторів, щоб повернутися з грязі – в князі. 
А скільки в Україні таких Яценюків?.. Народ у спілкуванні між собою ладен порвати їх на шматки, але як сказав один мудрий чоловік (Володимир Черняк): «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо».
На жаль, це краще усвідомлюють не безліч разів обмануті, а ті, хто обманює. Творці тих обманів навіть не прагнуть видумувати щось нове – настільки впевнені у своїй зверхності над людьми. Причому, це демонструють однаково – як у столиці, так і на низах.
Лише один конкретний приклад. Недавно довідався, що народний депутат Олег Дмитренко надумав ощасливити виборців Бобровицького району дитячими майданчиками. Нічого не скажеш, корисна справа, на ній успішно піарився 
наш землячок Микола Рудьковський, коли обирався до Верховної Ради. Тепер її хоче продовжити його наступник, бо й політтехнолог у них один і той же – Валерій Дудар, котрий за тривале трудове життя, перебуваючи на різних керівних посадах у Бобровиці і навіть Чернігові, нічого значимого не залишив після себе, і в піар-технології чиргикає з Дмитренком на тому ж «возі», на якому донедавна колесив з Рудьковським.
Та не про Дударя веду мову, а про відповідальність народних обранців перед виборцями і державою в цілому. І навпаки – про відповідальність виборців за свій вибір. Задумаймося, який урок виніс Бобровицький район і увесь виборчий округ з того, що депутат Рудьковський не виконав жодного свого передвиборчого зобов’язання?
Можливо, хтось скаже, що через непродуктивну роботу в парламенті Рудьковського й не обрали на останніх виборах? Повірте, це не зовсім так. Бо «наш благодійник» не дуже й тратився на перемогу, його помічники казали, що нинішнє скликання ненадовго. Ще й головний його суперник був від президентської партії з кращим адмінресурсом і можливостями натиснути на конкурента. Якби ж у результатах виборів вирішальною була принципова позиція виборців, то вона б уже проявилася й 
стосовно Дмитренка, який один в один повторює депутатську діяльність Рудьковського.
Через своїх заступників я передав представникам нового депутата, що у селах, де наше господарство орендує землю, ми самі спорудимо ті майданчики, а нардеповська «благодійність» конче потрібна в інших селах. Та й за виконання передвиборчих обіцянок пора вже братися.
Якби почули, яке командно-владне обурення вихлюпнув Дудар (невідомо хто і невідомо що у владі району) моєму заступнику. Виявляється, ми маємо право лише в землі колупатися, а все інше – то питання влади. Можна б погодитись, але із суттєвим уточненням – влада то в Україні хоч і приватизована тимчасово, але по Конституції залишається народною.
До того ж, наш трудовий колектив, можна сказати, на собі тримає район, найбільше робить для його розвитку, найбільше створив робочих місць з гідною зарплатою, тож має не лише конституційне, а й моральне право з усією серйозністю питати місцеву владу за її результативну роботу. Якщо така буде – завжди готові підставити своє плече й фінанси долучити. Хоча, це й зараз робимо, і без участі влади. Якщо ж нова команда райдержадміністрації, «підсилена» Дударями, й далі нічого не робитиме в питаннях розвитку району та підвищення життєвого рівня людей, а займатиметься окозамилюванням, то, вважаю, доведеться попросити членів тієї команди достроково покинути кабінети. Яким способом – сесійна зала парламенту може підказати. І це не якась погроза, це практика демократичних держав. Переконаний, що поки наше суспільство знизу й доверху не запровадить дієвого громадського контролю за владою, доти й будуть керувати нами невідомо хто й невідомо що - із жебрацькими результатами для народу. Та, виявляється, ми поки що поганенькі учні світової демократії: уміємо проливати кров, але серед нас не бракує й тих, хто професійно проливає сльози, приправлені безбожною брехнею. І що найцікавіше – всі це бачать, плюються на цю політичну виставу, але чекають, щоб хтось прийшов і навів лад. Це стосується зокрема й нашої районної громади. Не знаю, хто як, а я особисто ніколи не мирився і не збираюся мовчки миритися з диким безладом у державі – від району до столиці.
Окремо хочу звернутися до депутата Олега Дмитренка: 
заберіть до себе в Київ отого, переданого Вам від Рудьковського у спадок, «не замінимого» Валерія Дударя. Він – фахівець по дитячих майданчиках, а під Верховною Радою ще жодного немає. Ото пропіарить Вас, коли першим візьметься за таке будівництво! А в Бобровиці - то давно програна платівка.
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
