У Бобровиці «декомунізували» почесну президію на Дні міста
Що «почесна президія» на різних державних і місцевих святкуваннях є витвором комуністичного режиму – сумніву немає, але давно застаріла практика продовжує урочисто застосовуватися й досі, уже в незалежно-європизованій Україні.
Бобровиця чи не першою в області давно прибрала з центрального майдану пам’ятник Леніну, а тепер, на святкуванні Дня міста 24 серпня, відмовилася й від отієї ідеологічної спадщини – почесної президії. Ведуча свята Марія Герасименко лише оголосила «почесних гостей», що стояли окремою купкою серед інших учасників свята неподалік сцени, з якої мали б вони височіти над святковою площею. До речі, постійно діюча сцена споруджена саме на тому місці, де колись непорушно стояв пам’ятник пролетарському Вождю, а поруч з ним вишикувалась на підвищенні, коли проходили демонстрації під червоними прапорами, і почесна президія. Правда, до складу неї тоді запрошували й представників трудового народу, а тепер вона - лише для нової «еліти». Традицію зламали в Бобровиці.
Може, й «дрібничка», але факт загадковий: «очищені революцією гідності» і «декомунізовані» якось не поспішають відмовитись підніматися над народними масами на святкових заходах та інших урочистих зібраннях. А на світ гордовито заявляють: декомунізацію завершили! Але то все стосовно пам’ятників і назв вулиць, а в головах Лідерів – більшовицькі порядки.
Загадкою можна назвати й те, що на такий багатолюдний захід не приїхав жоден з народних депутатів, в тому числі й «рідний» Олег Дмитренко. Більше того, він навіть не уповноважив на слово до виборців котрогось з помічників. Тож чи не вперше на такому урочисто-святковому зібранні не прозвучали гарні обіцянки.
А он у Козельці, тижнем раніше, на соборному ярмарку побував народний депутат Олег Купрієнко і ощасливив місцевих мешканців тим, що допоможе їм добитися у Верховній Раді підвищення статусу райцентру – із селища міського типу на місто.
Бобровичанам не потрібна така «допомога», оскільки їхній райцентр давно має щастя – називатись містом. Але все ж, якби завітав на свято якийсь народний обранець, він неодмінно б порадував іншою обіцянкою, що є невід’ємною рисою «слуг» народу. Практичної користі від тієї обіцянки, більше всього, не було б, але на душі комусь би та полегшало.
На свято в Бобровицю ніхто не приїхав з відповідальних посадовців обласної влади. Це чи не найбільше здивувало спостережливих бобровичан. Вони перемовлялися між собою, мовляв, влада то в районі пропрезидентська, тож мав би хтось з Чернігова підтримати неї і на святі – так завжди бувало.
Проігнорували річне свято і лідери районної організації провладної партії БПП «Солідарність» - не помічений був на майдані ні перший секретар, ні його «права рука». Тож і з цього приводу люди перешіптувалися між собою.
Втім, всі ці «відсутності», вочевидь, не позначились на загальному рівні святковості. Що найперше кидалося у вічі – скрізь панував український дух: у піснях, мові, національних костюмах, відтворених давніх селянських світлицях та звичаях… Спостерігаючи за всім цим трирічний онучок Матвійко, що приїхав у гості з Києва, видав мені вголос: «Ді-ді, я теж українець!»
На вулицях столиці йому важче це відчувати, бо там скрізь чужомовні надписи, переважно не українська мова, навіть дитячі іграшки та мультики – не в українському стилі. У Бобровиці ж він побачив куточок справжньої України, правда, лише на один день створений. Але ота колона діток, що йшла по майдану у вишиваночках та вимолювала в дорослих і самого Господа мирного неба, - то справжнє, і не на один день.
Плазування перед чужим, знаємо з історії, притаманно було за російського царизму, що потім навіть більшовики критикували. І Тараса Шевченка цитували: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…» Сучасні українці дослуховуються до повчань свого національного Пророка, але, на жаль, здебільшого на отаких ось святах, і переважно в сільській місцевості. І то добре – не вмирає остаточно український дух, а найголовніше – він находить місце в дитячих сердечках. Та знову ж, не в усіх. Бо навіть у «європизованій» Україні он на скільки побільшало батьків, до яких ще давним-давно звертався наш Тарас:
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать…
Але ця хибна «філософія», думається, найменше стосується тих, хто брав безпосередню участь у святкуванні Дня міста, хто в земляків будив і піднімав на вищий рівень почуття гордості за Вітчизну.
Святкувала Бобровиця 24 вересня водночас й 73-тю річницю визволення району від фашистсько-німецьких загарбників. Полеглих визволителів пом’янули хвилиною мовчання, а живих – добрим словом. Жалобне доводиться визнавати, що тих живих залишилися одиниці. Та їхні ряди поповнюють бійці неоголошеної війни з Росією, яких офіційно називають АТОвцями. Чи за такий «мир» поклали голови мільйони наших співвітчизників в роки найстрашнішої війни? Чи думали вони, що через сім десятиліть їхні правнучата знову вимолюватимуть мир? Ще і в кого вимолюватимуть? В тих, що вчора називалися «братами», і в тих, хто на крові дорвався до влади, а тепер не здатний захистити чисте небо над Україною?.. Ці питання відлунювалися від слів патріотично налаштованих діток – майбутнього незалежної держави.
День міста – місцеве свято. Тож і нагородження здійснювалося від міської ради тим колективам та індивідуальним господарям, які роблять найвагоміші внески в розвиток міста. Вручав нагороди міський голова Володимир Якушко.
На районному рівні були відзначені територіальні громади та їхні керівники за 
творчі підходи в оформленні світлин, участь в іншому громадському житті району. Але найвищу нагороду одержали цілком заслужено все ж юні і дорослі учасники народної самодіяльності – загальну симпатію глядачів. Оскільки, що не номер, то народний шедевр, подарований землякам і гостям від щирого серця й … безкоштовно, що стає великою рідкістю на шляху до Європи.
Григорій Войток
