Письменниця Олена Печорна: «Я – людина, якій вдалося втілити мрію»

 

Торік чернігівська письменниця Олена Печорна увійшла до двадцятки найуспішніших українських письменників за версією журналу «Фокус». Такий успіх авторці принесла її перша книга – «Грішниця», яка стала справжнім бестселлером. Після першого видання в 2010 році 10-тисячним накладом, книга перевидавалася вже кілька разів, і на сьогодні її загальний тираж сягає понад 25 тисяч примірників. В центрі сюжету – трагічна доля жінки, життя якої схоже на пекло. Події відбуваються в провінційному містечку та в селі Чорнобильської зони, - і від цього здаються ще більш реалістичними.

За «Грішницю» Олена Печорна отримала міжнародну літературну премію ім. О. Гончара та обласну – ім. М. Коцюбинського. Нещодавно авторка стала членом Національної спілки письменників.

Цими днями Олена Печорна побувала в Прилуках. Зустріч з письменницею була організована в Центральній міській бібліотеці ім. Л. Забашти бібліотекарем Ніною Горбань. Прийшовся ж захід на День студента, й таке співпадіння видавалося невипадковим, адже соціальні проблеми, які авторка порушує в своїх романах – «Грішниці» та «Кола на воді» - актуальні й важливі перш за все для молоді. І хоча часом письменницю звинувачують у надмірному згущенні чорних фарб, та тяжкі, а часом і страшні ситуації, в які потрапляють її герої, нині непоодинокі в Україні. На жаль... Тому цікавість до творчості та особистості Олени Печорної доволі висока. Почалася ж розмова, як і творчість письменниці, - з «Грішниці»:

       Пані Олено, чому для свого першого роману Ви обрали таку непросту тему?

-  Якщо говорити відверто, то цілеспрямовано за цю тему я не бралася, а писала про те, що відчувала. Не знаю, як сучасна молодь приходить до творчості, а в мене все було просто: з дитинства любила читати, фантазувала про прочитане. Спочатку робила записи в якихось щоденничках, потім з’явилися перші твори, які тепер називаю «бої бредні», та про які знали лише найближчі люди. А навчаючись в 11-му класі, почула про літературний конкурс «Проба пера» і вирішила спробувати в ньому свої сили. На той конкурс я написала твір «Дівчинка, яку любив вождь» - про хвору на лейкемію 17-річну дівчину. Тобто, навіть у віці, коли, здавалося б, природньо було писати про кохання, мрії, природу, я писала про таке. Так я відчуваю світ.

Ідея ж «Грішниці» прийшла під час навчання в Ніжинському педагогічному університеті ім. М. Гоголя. Якось мені на очі потрапило інтерв’ю жінки, хворої на СНІД, котра вже не мала надії на одужання. Її стан, почуття, емоції настільки мене зачепили, «застрягли» в мені, що вже тоді я знала: напишу про таку жіночу долю!

Створювала ж роман з метою, аби ми вірили в своє внутрішнє небо, яке є в кожному з нас; аби вміли співпереживати, були милосердними, вчилися жити в любові. Адже інколи вчасно сказане добре слово для когось може стати насправді рятівним.

-  Як Ви сприйняли звістку про те, що стали лауреатом міжнародної літературної премії імені Олеся Гончара?

-  Відкрию таємницю: в рукописі роман «Грішниця» називався «Висле небо. Сповідь грішниці». Саме з цією назвою в 2010 році він здобув міжнародну премію Олеся Гончара. Цією премією нагороджуються молоді автори віком до 30 років. Мені зателефонували та привітали з перемогою, але на нагородження поїхати я не змогла, бо в нас саме народилася друга донечка. Тож по премію їздив чоловік.

Ця відзнака стала для мене величезним стимулом! Я тоді повірила в себе, і як кажуть, розправила крила. Розіслала роман по видавництвах. Саме одне з видавництв, підписуючи зі мною контракт, змінило назву книги, оскільки на той час у них видавалося багато творів, назви яких містили слово «сповідь». Так мій роман став «Грішницею», і зараз я його тільки так і сприймаю та називаю.

-  На Вашу думку, що потрібно для того, щоб досягти успіху?

-  Я переконана: якщо вірити в успіх, працювати і йти до своєї мети – то вона обов’язково здійсниться. Якщо говорити про мене, то я народилася в селі, в простій родині: мама – медик, тато за професією інженер. Зараз теж живу в селищі, працюю бібліотекарем. Та я – людина, якій вдалося втілити свою мрію. Колись письменники для мене були чимось недосяжним, ніби людьми з іншої планети. А тепер знаю, що вони – звичайні люди, тільки з вогником в душі.

-  Пані Олено, Ви любите свою роботу?

-  В роботі бібліотекаря є найприємніші моменти, які надихають – це очі людей. Коли знаходжу дійсно «їхню» книгу – їхні очі палають вдячністю.

-  А Ви якій літературі надаєте перевагу?

-   Мені подобаються письменники, в творчості яких щось може знайти для себе кожен: і літературний критик, і звичайний читач.

-   Як ставитеся до використання нецензурної лексики в сучасній українській літературі?

-   Зізнаюся, що чоловік дорікав мені за те, що мої герої – навіть представники найнижчих соціальних прошарків – говорять занадто літературною мовою. Але я просто не можу використовувати нецензурні слова; вважаю, що краще «фільтрувати» мову.

Сьогодні у нас цензури немає, на щастя. І я переконана, що крайні прояви цензури – це занадто. Однак, на мою думку, має бути так звана внутрішня цензура, коли кожен письменник – цензор сам собі.

Людмила Смик

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"