Перспектива Сокиринець – у їх минулому
Ні сільському подвір’ї билися лицарі. Лязкали мечі, вилискували на сонці металеві лати, а за двобоєм спостерігали кілька десятків людей. На якусь мить кожен з них міг відчути себе середньовічним лицарем – спробувавши свої сили у турнірі, або хоча б примірявши на себе лицарські обладунки, які важать не багато-не мало – 25 кілограмів. Такі розваги зовсім нещодавно відбувалися у селі Сокиринці Срібнянського району на подвір’ї дегустаційної зали «Бджолярій», що належить місцевому підприємцю Миколі Вовнянку. Наше видання вже розповідало про Миколу Івановича та його «Питні меди Сокиринські» - бренд напою, який підприємець виготовляє за давнім рецептом. Однак, лише виробництвом його діяльність не обмежується. Чоловік докладає сил і до відродження історичної спадщини та розвитку туризму на рідній землі. Наприклад, на місці звичайної сільської хати Микола Вовнянко обладнав дегустаційну залу в етно-стилі, якій позаздрили б подібні заклади багатьох відомих міст та яка сьогодні приймає туристів, котрі відвідують Сокиринці. А тепер порадував односельців та гостей з інших міст справжнісіньким лицарським турніром, запросивши до села представників всеукраїнського об’єднання клубів історичної реконструкції з Києва, Ніжина, Харкова, Хмельницького, Сум.
Фестиваль «Битва за Сокиринці» став уже другим після червневого Вересаєвого свята масштабним всеукраїнським заходом, що відбулися у селі лише за півроку. Сокиринці, які мають кілька туристичних «козирів» - це й відомий далеко за межами Срібнянського району Галаганівський палац, і туристичний маршрут, що пролягає через село та сполучає Київ і Качанівку – мають всі перспективи для туристичного майбутнього. Відроджують і розвивають їх люди, котрі вірять, що можуть змінити життя на краще. І їм це вдається – певно, саме завдяки такому переконанню.
Був поміщицьким – став зразковим
«Сокиринці ніколи не занепадали. В ХІХ столітті їх називали українським Парнасом», - розповідає завідувачка шкільного зразкового музею Остапа Вересая Валентина Савченко. Цей музей діє при Сокиринському професійному аграрному ліцеї, та його експонатам позаздрили б краєзнавчі музеї багатьох населених пунктів. І вже точно, він найстарший з-поміж усіх шкільних музеїв. Історія музею не менш цікава, ніж історія села, бо він – її невід’ємна частина. Сокиринчани розповідають, що родинний маєток Галаганів (у приміщенні якого зараз діє аграрний ліцей та працює музей), на відміну від багатьох панських маєтків, селяни не зруйнували одразу ж після революції. А навпаки – позносили все галаганівське добро до восьми кімнат і цілодобово охороняли. Ця колекція лягла в основу експозиції першого сокиринського музею-садиби поміщицького побуту, що почав діяти з 1919 року. Згодом заклад було перейменовано на музей Остапа Вересая – українського кобзаря, який жив у Сокиринцях. До 2001 року музей мав статус історико-етнографічного та підпорядковувався Міністерству культури. А тоді пройшла реорганізація, і його перереєстрували на шкільний. В першу чергу це означало зміну підпорядкування: тепер шкільний зразковий музей Остапа Вересая належить до Міністерства освіти і науки, і, відповідно, звідти й фінансується – так само, як фінансується вся вітчизняна освіта. Працівники аграрного ліцею своїми силами та із залученням спонсорів роблять в ньому поточні ремонти, але палац, що є перлиною українського архітектурного зодчества, налічує вже два століття віку, і час його потроху руйнує. З роками просідає купол, а капітального ремонту історичної будівлі ліцей не потягне.
Від перших експонатів тоді ще «поміщицького» музею сьогодні майже нічого не лишилося. Галаганівську залу зараз прикрашають репродукції живописних портретів членів родини, що відповідають реальним розмірам полотен; оригінали ж зберігаються в Чернігівському обласному музеї (до речі, зараз частина колекції живопису експонується в Прилуцькому краєзнавчому музеї). Валентина Григорівна зізнається, що про повернення скарбів Галаганів сокиринчани навіть не замислюються: вони надто цінні, а музейне приміщення не має умов для зберігання таких експонатів. Однак, і зараз кожен з п’яти залів музею Остапа Вересая має свою історичну родзинку – як то ікона ХІХ століття; бандура, створена на зразок тієї, на якій грав Остап Вересай; кілька столітні меблі з галаганівських кімнат чи цегла, виговлена на їхньому заводі. Завідувачка розповідає, що переважну частину музейної експозиції зібрали у селі – практично вся етнографічна кімната містить речі, подаровані жителями Сокиринець. Зараз Валентина Григорівна збирає серед односельців матеріали для нової, п’ятої, зали, яка скоро відкриється для відвідувачів та буде присвячена після революційним Сокиринцям, часам Голодомору і Великої Вітчизняної війни. Значну частину її експозиції складають фотографії з родинних архівів селян, а серед особистих речей є й шинель батька Валентини Савченко, у якій той повернувся з війни у 1946-му.
У музеї Остапа Вересая людно чи не щодня. Серед численних записів у книзі відгуків – і побажання та вдячність за збереження культурної спадщини від двох українських Президентів – Віктора Ющенка й Леоніда Кучми, котрі відвідали Сокиринці у 2003 та 2004 роках відповідно. А ще кожного літа вже кілька років поспіль до музею приїздять нащадки Галаганів, котрі зараз мешкають у Франції та Іспанії. Цієї осені очікують на приїзд 39 членів галаганівської родини. Михайло Ламсдорф-Галаган у Сокиринському палаці – частий та очікуваний гість. Він першим з членів родини після еміграції побував у родинному маєтку, й пишається тим, що першим з Галаганів майже через століття пив каву у «своїй» вітальні. Мешкаючи у французькій Ніцці, Михайло Ламсдорф-Галаган активно займається відновленням історії свого роду. До Сокиринець же в нього – особливе ставлення, адже колись цей маєток був родинним гніздом Галаганів, їхнім земним раєм.
Магія сокиринської землі
При Галаганах у Сокиринцях діяло народне училище, працювали лікарська амбулаторія і навіть аптека – при тому, що сьогодні у селі аптеки немає, її закрили кілька років тому. А ще раніше припинив свою роботу й лікарняний стаціонар. Тепер же у селі побоюються закриття амбулаторії – подейкують, що її хочуть «перевести на ФАП». Багато проблем Сокиринець типові для українських сіл. Ще п’ять років тому жителька села, вчителька за фіхом Ніна Кочубей порушувала в пресі болючі для селян питання щодо низької якості хліба, що продають у селі; мізерних цін, за якими скуповують у селян молоко чи відсутності стільців у сільській бібліотеці. Наскільки все змінилося сьогодні – сокиринчани мають нагоду порівняти: датовані 2008 роком статті Ніни Кочубей знову побачили світ у її нещодавно виданій книзі «Замальовки з натури». Основну частину видання складають невигадані історії, що в різні часи відбувалися в селі та оповідання про земляків. Адже при всій красі та історичній цінності Сокиринець їхнє головне багатство – люди. На їхній праці тримається сільське господарство, їхні таланти прославляють рідний край. «У парку стоїть пам’ятник роботи нашого скульптора, художника і поета Миколи Харченка, - розповідає секретар Сокиринської сільської ради Ольга Петренко. - Автор пам’ятника жертвам Голодомору у центрі села – теж житель села, заслужений майстер художньої творчості Леонід Гомон. Він же займається й оформленням експозицій музею Остапа Вересая». В Сокиринцях є поети й прозаїки, художники й краєзнавці. Часом здається, що надихає їх саме ця незвичайна земля, її особлива творча атмосфера, що в різні часи вабила до себе найпотужніші українські таланти.
Людмила СМИК
