Пекло в земному раю
В квартирі прилучанки Надії Музиченко спокійно та затишно. На стінах — портрети рідних: «Нас п'ятеро було у батька й матері: брат і четверо дівчат, - пояснює. Тепер троє залишилося: Віра, Надія, Любов». З теплом та ніжністю розповідає Надія Артемівна про племінників, їхніх дітей-онуків, правнучку з Києва, котра недавно навідувалася до бабусі. Фото дівчинки — на столику під букетом квітів. На іншому столику — ікони. Напевно, від них квартира сповнюється спокоєм і почуваєшся в ній природно та комфортно. Віра в Бога прийшла до Надії Музиченко в найтяжчі, найскрутніші хвилини її життя, далеко від рідної землі. Та після того не полишає її й на мить, допомагаючи долати труднощі та даруючи радість від життя.
Всю дорогу кидала листочки, щоб повернутися
Родом жінка з села Гнилиця (нині Знам'янка) Малодівицького району. «Гарне, красиве село було, з великими магазинами, - пригадує. - Назву свою отримало від річки Гнилки, що текла селом». Безхмарним та радісним в тому селі було й життя людей, аж поки не затьмарила його війна.
У 1942-му у приміщенні школи німці створили штаб, і якось викликали туди сільського старосту та наказали виділити з кожного двору по людині для відправки в Німеччину. Засідали цілу ніч, а зранку поїхала по селу підвода... «Мати доїла корову, як раптом забігла в хату з криком: «Боже! В Німеччину забирають!», - починає розповідь Надія Артемівна. І додає: «З нашої родини хотіли відправити Любу, та потім вирішили, що вона як ветфельдшер знадобиться у колгоспі, тож визначили мене. Я з 24-го року, тоді тільки-но 10-й клас закінчила, ще не мала фаху». І полилися нерадісні спогади... Як похапцем збиралася, як проводжали в Німеччину всі односельці, йшли за підводами «аж бозна-куди за село», а від'їжджало їх «тридцять дві душі». І всі молоді, гарні, сповнені надій на щасливе життя... Привезли на залізничну станцію в Прилуки, а там повантажили в «телятники»: «Вагони брудні, нечищені, з єдиним крихітним віконечком, і в кожному вагоні — німець з автоматом, - веде далі Надія Артемівна. - Сестра, прощаючись, дала мені гілочку зі словами: «Скільки їхатимеш — по листочку відривай і кидай, щоб назад повернутися». Тож я в те віконечко весь шлях кидала листочки».
Вперше потяг зупинився у Люблені, пролунала команда виходити з вагонів. Залишивши торби з нехитрим харчем, що встигли налаштувати на дорогу, українці почали сходити на польську землю. «Ми ж були ще майже дітьми, - розповідає. - Жодної серйозності. Той жартує, той підсміюється, той іншого щипає... І раптом німець як уперіщить нас пліткою! Так всі й позамовкали. Стали в шеренгу, й ні пари з вуст! Одразу відчули: починається щось недобре. Відправили нас до бані, потім чимось понамазували, щоб не було ніякої пошесті (особливо вони боялися тифу). А коли повернулися до вагону, то побачили, що торб наших вже немає: німці повикидали. Решту дороги їхали голодними».
Перше враження від Німеччини українці складали за «біржею праці», і було воно тяжким та гнітючим. Бо та біржа являла собою обгороджену колючим дротом зону, де під палючим сонцем без їжі та води по кілька днів стояли плечем до плеча тисячі людей з усього світу, очікуючи розподілу на примусові роботи. Єдиною спорудою в зоні був залитий кров'ю будиночок, з усіх боків знизу доверху обписаний страшними попередженнями про фашистські жахіття. Серед багатьох мов побачила Надія й рідну: «Писали: дівчата, у кого коса — відрізайте самі, бо відріжуть. Тоді попросила я свою подругу Любу відрізати мою косу, і вона відрізала зі стрічкою та віддала мені».
Через три дні під'їхала крита вантажна машина з дошками для сидіння у кузові, і черговій групі людей наказали сідати. Потрапила туди і прилучанка: «Красивих дівчат відбирали на роботу в ресторани, здорових — і хлопців, і дівчат — до шахт. А таким як я, худеньким і невисоким, повідомили, що відправляють на цукеркову фабрику. Поїхали ми. І вперше я побачила Німеччину: яка там була краса! Все в трояндах, скрізь чисто, гарно, прибрано; міста не відрізняються від сіл, скрізь однаково гарно й квітчасто. Здавалося, потрапили до земного раю!»
Втім, на зміну захопленню швидко прийшли гнітючі відчуття, коли група остарбайтерів прибула на підприємство: «На прохідній не запитали ні імені, ні прізвища. Одразу — номер на шию, ніби псам; і — відбитки пальців «штампувати»! Тоді ж зрозуміла, що прибула зовсім не на цукеркову фабрику, а на військове підприємство: гігантський завод вгорі був замаскований поробленими з пруття зеленими листочками, і з повітря був схожий на ліс».
Почалося тяжке життя в чужій країні, яке для Надії Артемівни тривало три роки. Всі дні були схожі один на одного як близнюки, і жоден не ніс добра та радості, а лише 12-годинну працю за станком, без єдиного за весь час вихідного. Робітники зі сходу випалювали та обробляли металічні деталі; що ж випускав завод — не знає й досі: виробництво було засекречене. На роботу ходили строєм, жили в бараках, помазаних зверху смолою та обгороджених триметровим колючим дротом. По кутках — вишки з поліцаями, внизу — вівчарки. “Земля була висипана морським піском, і за три роки там ні травинка не виросла, ні пташка туди не залетіла”, - каже прилучанка. Нехитрий побут пам'ятає до найменших дрібниць, і весь він вміщується лише у кількох словах: двоярусні ліжка, набиті соломою матрац та подушка, проста байкова ковдра. За взуття служили дерев'яні колодки, за одяг — сірі “остарбайтерські” костюми. А робітників там було — з усієї Європи: українці, росіяни, французи, італійці, чехи...
Здавалося, день і ніч би спала – й не виспалася б
“Першого дня німці оголосили обід, - розповідає. - Виходимо. На подвір'ї — кінь, запряжений в підводу. А на ній — бруднюща бочка, обтьопана помиями з усіх боків та ще й накрита такою ж бруднющою тряпчиною. Ми подивилися; подумали, що в Україні свиням краще дають. Треба було підходити та брати звідти собі їжу. Але ніхто з нас не підійшов. Постояла та “карета” та й поїхала. А ми як почали голодувати з першого дня — та так всі три роки. Зранку о шостій годині пили каву, чорну й несолодку. До неї давали два шматочки хліба — такі тонесенькі, що жартували, що через них видно Україну. Скоринки нарізали трохи товще, тому, не встигнувши прокинутись, один поперед одного всі мчали до столу, аби першими дістатися до хліба та схопити ту скоринку. На обід — півторалітрова миска кип'яченої води. Як кому зрідка попадеться шматочок брюкви (наш білий буряк, яким годують худобу) — вважай, пощастило. За три роки ми не бачили жодної картоплини, навіть не відали, чи є вона ще на світі”. Замислившись на хвилинку, жінка пригадує й інших німців — тих, хто підтримував у фашистському пеклі, допомагав вижити. Було їх небагато, та пам'ять про кожного пронесла через все своє життя. Розповідає про робітника з цеху на ім’я Отто, котрий щоденно повідомляв новини з фронту і від якого довідалися й про перемогу радянських військ під Сталінградом, й про те, що незабаром полонених визволять; про німкеню Ельзу з прохідної, яка під страхом смерті тишком підгодовувала, поки не бачить охорона; про мельника, котрий жив за кілька кілометрів від табору і до якого вибиралися вночі крізь проритий під колючим дротом лаз: “Такий гарний був! Нагодує, ще й хліба з собою дасть та покаже, куди краще йти, щоб не спійматися. Хоча розумів: як дізнаються свої — заплатить за це життям”. Якось, повертаючись від мельника через поле, Надія помітила німця с собакою, що обходив територію. Налякалася до нестями, адже знала, яке покарання за втечу — неодноразово бачила, як сікли плітками винних. Тому вскочила в найближчий кущ терновника та почала молитися. І минулося! Німець не помітив дівчину, пішов далі. З того часу табору більше не залишала.
Від роботи та голоду стала слабкою й змореною: “Здавалося, день і ніч спала б не пробуджуючись і не виспалася б”. Остаточно не втратити присутності духу допомагали земляки, такі ж як вона полонені з України. “Які в нас хлопці були із Запоріжжя!” - посміхається задумливо. І поволі згадує, як врятували вони дівчину-українку, котру німці за втечу побили до напівсмерті й викинули за паркан: “Запоріжці притягли її в табір, занесли в барак і доглядали, доки не одужала. А іншого разу начальник заводу привів жандармів та наказав українцям для них співати. І хлопці на весь голос затягнули: “Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой...” У всіх нас до горла підкотився клубок, ми розридалися. Тоді німець сказав: “Не плачте, скоро всі поїдете додому”.
Господи, виведи з цього пекла!
“Я була завзята комсомолка, атеїстка, а там увірувала, - говорить Надія Артемівна. - Була у нас одна віруюча жінка, тьотя Галя з Кубані, забрали її з крихітною донечкою. Тьотя Галя знала молитви і вчила нас любові до Бога. В її бараці збиралися люди, щоб помолитися. І німці, довідавшись про це, охороняли барак, аби ніхто не завадив молитві. Одного разу потрапила туди і я. Жінка щиро мене підтримувала, заспокоювала. І на мою безпорадність — я ж тоді жодної молитви не відала — радила звертатися до Господа своєю душею, а не словом. “Молись, як умієш, - казала. - Бог тебе почує”. Ми ставали в коло, падали на коліна й благали: “Господи, виведи нас з цього пекла!” Я так плакала, молилася, просила — що одного разу навіть втратила свідомість! А наступного дня дали мені Євангеліє з позначкою: “Берлін 1943 рік”. Мені єдиній дісталася ця книга! Це був дарунок, який вплинув на все моє життя”.
Відтоді з цим Євангелієм Надія Артемівна не розлучається. Книга підтримувала її в тяжкій неволі, з нею прилучанка пізнала радість свободи, коли в 1945-му табір був визволений американськими військами, з цим святим письмом повернулася до рідної України, в своє село.
А згодом закінчила технікум та переїхала до Прилук, влаштувалася працювати на галантерейну фабрику. Про свою роботу згадує з надзвичайним теплом: “Фабрика мене врятувала! З Німечини повернулася з понівеченим здоров’ям, треба було робити складну операцію на шлунку — допомогла галантерейна. І потім щороку виділяла мені путівки на оздоровлення в санаторії, через те й живу так довго, - посміхається. - І квартирою своєю теж фабриці завдячую. Заміж так і не пішла, хоч гарні чоловіки й попадалися. Подумала: кому я потрібна з таким здоров'ям?”.
З тих тяжких часів далекої юності в долі Надії Музиченко велике місце відводиться Богу. У 1991 році разом з такою ж як вона віруючою жінкою почали збирати гроші на відновлення Спасо-Преображенського Собору Прилук. “Пішли по людях, назбирали понад три тисячі гривень, - каже. - І відкрили храм!” Серед дорогих речей Надія Артемівна зберігає книгу “Духовные посевы” з дарчим надписом нинішнього настоятеля храму отця Миколая: “В благодарность за безвоздмездный труд в храме Надежде Артемовне Музыченко”. Втім, оновлення Спасо-Преображенського собору стало лише початком: незабаром Надія Артемівна зі своєю сподвижницею взялися за іншу благородну справу: відправилися по селах збирати гроші на відродження Іванівської церкви. Ні морозна зима, ні хурделиці не змусили жінок відступитися. Ця справа теж увінчалася успіхом — церкву було відремонтовано й вона запрацювала! Нині Надія Артемівна не може уявити власного життя без віри та духовності. І здається їй, що так було завжди.
Людмила СМИК
