Незалежність на благо кого проголосили?..

 

                    Хто працює в поті лиця, той мовчить, а горлопанять політики

 

У нашому суспільстві є багато  такого, чим можна гордитись. Для мене, що сповна віддав своє трудове життя  хліборобській справі, почуття гордості  наповнює душу від того, що «консервативне» українське селянство вкотре взяло на себе основні удари вже новітнього бездарного реформування і  не допустило остаточного розвалу вітчизняної економіки і державності взагалі. А коли на схід країни нагрянула кровава біда – кого першого призвали до війська? Звісно, що сільських хлопців. І чи не основне волонтерство саме селянство взяло на свої плечі. Наше господарство теж активно до цього долучається.

Та чи хоч одним словом почули про це в святковому  слові президента Петра Порошенка з нагоди 25-річчя незалежності України?

Мову веду не про необхідність якоїсь  особливої  героїзації тих, хто виробляє майже половину внутрішнього валового продукту і майже на стільки ж забезпечує валютні надходження в Україну. Думаю, селянам не потрібне оте безкінечне «Слава! Слава!..», що горлопанилося й на парадах під  червоними прапорами. Тепер ту «Славу!» декомунізували стосовно пересічних людей, але її привласнили   політики та євро-державники. Отже й  прикро споглядати на те, як в нашому суспільстві Людину праці засовують в одне  місце, ховаючи від вітчизняних та зарубіжних ЗМІ. А журналісти  раді й старатись, на весь світ формують думку, що то не українські трудівники, а європейсько-американські «визволителі-благодійники» рятують і де-не-де розвивають  виробництво в селах і містах. Скажіть, як з  такою  інформаційною  політикою вибудовувати моральні стимули до праці в своїй державі? Не говорячи вже про матеріальні заохочення.

Натомість глава «великої держави» не забув похвалитися «особливим» досягненням: за два роки його правління повалено більше тисячі пам’ятників вождям  і символам комуністичного режиму, завершено перейменування населених пунктів і вулиць. А, скажімо, громада нашої Бобровиці більше десяти років тому позбулася пам’ятника Леніну, який височів на головній площі райцентру, і перейменувала центральну вулицю його  імені на «Незалежності». Зроблено це спокійно, без піарівського лементу, без журналістських фотоапаратів і телекамер. Тоді ми, дурні, й гадки не мали, що то творилося  «всесвітнє досягнення», і в душах пишалися іншим – трудовими здобутками.

Тепер все  трудове й соціальне взагалі вийшло з моди. У парадній промові Глава   держави наголосив:  «Головний гарант нашої незалежності – Збройні Сили України». А я то думав, що в нашій країні головним гарантом безпеки державності і захисту народу є Президент! І що армія будь-якої держави без підтримки народу і економіки – ніщо. У питаннях же звільнення окупованих територій Порошенко ще недавно віддавав перевагу дипломатії і підтримці Європи та США.

Хоча, даремно дивуюся. Петро Олексійович часто міняє свої погляди й пріоритети, з ними - й риторику. Так, у ювілейній  промові він  невдачі своєї команди уже не перекладав на владних попередників, а назвав  інших винуватців. Виявляється, що погіршення економічно-соціального становища і взагалі весь безлад в державі через … еліту, яка «пленталася у хвості». Тож «… колективний гріх еліти, накопичений за два десятиліття, випало спокутувати перед народом, тим, хто при владі саме тепер», - наголосив президент.

Можливо, й правильно сказано, але …  на сповіді перед Господом і українським  народом в числі перших повинен стояти сам Порошенко: один з фундаторів впливової донедавна Партії регіонів, колишній міністр  закордонних справ  і економіки, секретар Ради безпеки і оборони України, видний бізнесмен-олігарх… Більше того, до отих гріхів, накопичених елітою за два десятиліття, чи не    більше добавилося  гріхів за два останні роки. Вийшов би Президент на вулицю, щоб  людей почути. Переконаний, тоді  його святкові промови  мали б дещо інший зміст. Або й зовсім  відмовився б від  виголошування їх, а вишикував би  свою команду  на Хрещатику для  сповідь і каяття.

Не обійшлося в святковій промові й без «плачу Ярославни» з приводу економічної агресії Росії. На це в мене своє пояснення: наше реформоване господарство ніколи не відчувало і не відчуває тієї економічної агресії. Оскільки ще на початку 90-х розгледіли, що в Росії не зможемо запозичити ні кращого досвіду, ні світових технологій. Немає там і відповідного сільського машинобудування. Тож і вчитися, і запозичувати передове та купувати кращі зразки техніки кинулися до США. З тих пір наша співпраця лише розширюється та поглиблюється. З відомою на весь світ фірмою «Монсанто» ми єдині в області виробляємо насіння кукурудзи кращих гібридів.

Правда, донедавна й від Росії не зовсім відверталися: купували там дешевші, ніж в Україні, мінеральні добрива й пальне, поставляли туди продукцію нашого кукурудзяного круп’яного заводу.   Тепер не купуємо і не поставляємо, не «підігруємо агресору», але терпимо збитки. Бо завод ми то  вчасно сертифікували за євро-стандартами, але пробитися на європейські ринки – проблема з проблем. І вирішити її мусимо в одиночку, бо в ура-патріотичних  урядовців свої погляди на розвиток держави.

Недавно почув вихваляння одного міністра про те, що Україна газ закуповує в Європі, мовляв, він хоч і дорожчий доларів на сорок за тисячу кубів, зате не підтримуємо економіку агресора. Мовляв, така висока ціна незалежності. Якої і чиєї – не вточнив. А в даному випадку  достеменно відомо, що та ж Європа продає газ Україні не власного видобування, бо того  й собі не вистачає, а куплений у Росії. Тобто, економіка агресора не постраждає, а Україна  з дірявого бюджету  підтримує  європейську економіку,  потім там старцює. 

Знову ж пошлюся  на власний досвід. Після значного стрибка ціни на газ, ми не заскиглили, а за лічені тижні встановили лінію для переробки  тисяч тонн зернових відходів на пілети для котелень побутових приміщень. Економія газу – реальна. Та значно більша вона на сушінні зерна кукурудзи. І тут запозичили досвід США, де починають збирати кукурудзу при 17-відсотковій вологості зерна на стеблі. Ми ж вимушені були давати старт  жнивам раніше, при  вологості зерна і за 30 відсотків, щоб не затягнути збирання у дощову осінь, але  при цьому  спалювали величезну  кількість газу для сушіння сируватого зерна. Досвід США спонукав нас до   встановлення  двох  додаткових  сушарок і придбання  14  нових комбайнів «Джон Дір», що осилили протягом минулого і цього років.  Вже  торік молотили качани  більше досушені сонцем, а в цьому  - розпочнемо кукурудзяні жнива при 21-20-відсотковій  вологості  зерна. Споживання дорогого  газу скоротимо десь на мільйон і більше кубічних метрів і якість продукції підвищимо.  Вважаю, такою  повинна бути  боротьба проти російської економічної агресії, а не язиколяпальною на параді.

 

               Хліб з чужих рук не навчить, як треба жити

 

Чи часто задумуємося над тим, які суттєві різниці між пріоритетами нашого суспільства і суспільств країн Євросоюзу? Назву одну найбільш суттєву різницю: у Європі економіка підпорядкована передусім створенню Людині умов заможного, гармонійного життя, а в Україні – наповненню владного корита і захисту  влади від … свого народу.

Ці «шкурницькі»  пріоритети не сьогодні сформувалися, вони існували ще за царської імперії,  «розцвіли»  після жовтневого перевороту. Згадаймо з історії, як більшовики заради збереження своєї влади пролили море людської крові, віддали закордону значні території, вдавалися до страшних репресій проти тих, кому обіцяли земний рай побудувати.

Порівняймо, чи не подібний рай, але не комуністичний, а європейський, ось уже два з половиною роки обіцяють нам нинішні керманичі? Для цього чергову революцію організували, як і Жовтневу, -   з кровавими наслідками,  з втратою значних територій, й з  безладом в країні.  Все те майстерно затінюють здебільшого лозунговою боротьбою за незалежність від Росії.

Насправді ж то цинічне окозамилювання, намагання приховати від свого народу справжні причини нинішніх жебрацьких умов проживання пересічних людей. Бо  юридичну незалежність від Росії Україна одержала в 1991 році. До того ж, економічний потенціал нашої держави був кращим не лише серед союзних республік, а й серед багатьох європейських країн.  І не Росія винна в тому, що  величезний  природно-людський ресурс використовувався,  й досі використовується,  не на  євро-стандартизацію  економіки і благо вітчизняного суспільства, а на розкрадання і збагачення одного відсотка українців, на поповнення капіталів у офшорних банках.

Наше господарство, як уже зазначав,  зуміло вибудувати економічну незалежність від Росії, а от з незалежністю від корупціонерів-казнокрадів рідної влади справи кепські.

Та що там наше господарство, від російської економічної агресії давно відбилися   без жодної краплі крові країни Прибалтики і Східної Європи – колишні члени Варшавського договору. А Україні подавай революцію за революцією.

Недавно натрапив на інформацію про Австралію. Ця далека від нас країна звільнилася від колоніального гніту ще на початку 20-го століття, але за Конституцією верховна влада досі належить англійському монарху, якого представляє генерал-губернатор. Реальна ж влада у руках двопалатного парламенту і прем’єра. Натомість така «застаріла» форма державного управління забезпечує високий розвиток економіки і створює людям гідний рівень життя. Зокрема, в Австралії  найкраща на весь світ  для народу різниця між доходами і витратами на проживання, практично кожна родина має два автомобілі – для роботи і представницький.  Тож і питаю риторично: хто більш вільний і щасливий – українець із славленої Незалежної чи австралієць з «Напівколоніальної»?  

Прочитав якось розумну фразу: «Бути щасливим – це й означає бути вільним». Як думаєте, чи набагато побільшало в Україні щасливих людей після Революції гідності? Що побільшало мільйонерів і зросли статки  провладних давно «омільйонених» – то факт! І російська агресія не завадила.

 Україна посідає чи не перше місце в світі за кількістю виголошених щоденно з телеекранів  вболівань за державу та її народ. Доходить і до того, що недолугі державники та політики грізно сварять Євросоюз і США, Мовляв, мало допомагають і захищають. Роздають і рецепти для української влади: зі зброєю в руках звільнити окуповані території. От тільки самі та їхні діти не беруть у руки ту зброю, на те  є простолюд.

Як на мене, головою зброєю проти російської агресії повинно б стати відчутне поліпшення життєвого рівня   українців. Для цього є всі необхідні умови. Правда, одну умову проґавили: випустили з країни колишніх казнокрадів з десятками (якщо не сотнею) мільярдів доларів. Не віриться, що задарма випустили, тепер лементують про повернення вкраденого. Але безрезультатно.

Та головніше, думаю, інше: немає злодійської влади, отже казна має бути повною.  Он скільки з неї крали, як заявив днями генеральний прокурор Луценко, що попередники крали річними бюджетами. Куди ж поділися ті «не розкрадені» бюджети за останні два роки, коли вже немає злодійської влади?  Логічно, держава  повинна б мати тепер подвоєний  бюджет, і тих грошей вистачило б   і для розвитку економіки, і для армії, і для підняття соціальних стандартів. За цим і стоїть  реальна незалежність, від якої й російське суспільство прозріло б та заворушилося б, і їхній владі було б не до України.    

Скажете – фантазую? Стосовно України – Так! Стосовно тих країн, куди нас кличуть наші євро-керманичі, - норма суспільного життя!

Нагадую це  пересічним співвітчизникам, також  хочу наголосити народною мудрістю: манна з неба не падає, і хліб з чужих рук не навчить, як треба жити, навіть якщо той хліб не російський, а від євро-друзів.  І справді народну владу ніхто не принесе нам на тарілочці з голубими квіточками. Ту владу ми обираємо, але не питаємо неї за результати роботи. Не вимагаємо й  виконання  конституційних норм. А вони не дотримуються владою в найголовнішому – в праві Людини на людське життя. Тож і виникає питання до «рідної» влади й про те, чию і від кого незалежність вона святкує?

 

                                              Леонід Яковишин

                  Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"