Не на замовлення, а з болем у серці.

 

                           Як прославитись ославленням

            Це добре знають в Києві Бузина, а в Чернігові Чепурний

 

Великі не прославляють самі себе, їх славить у віках народ за труди геніальні і вчинки героїчні. А як бути тим, хто нічого особливого не створив для суспільства, а прославитись ой як хочуть? Олесь Бузина з Києва і Василь Чепурний з Чернігова сіли на старого-нового  велосипеда: прославили себе ославленням інших, значно геніальніших за них.

 

Ідеологічні провокації – то, напевно, в крові

 

             Олесь Бузина після школи обрав   мирну професію – вчителя російської мови і літератури, але після одержання диплома пішов у журналістику, змінив багато посад і колективів, все шукав чогось особливого, «смаженого»… І раптом, напевно,  заграв у його крові отой  «ген», що відповідає  за ідеологічні провокації. І об’єкт обрав особливий – Тараса Шевченка. Ославити такого українського генія, ще й тут, в Україні, і так брутально, наважився лише Бузина, як потім виявилось, досить резонансно для нього самого. Чи допомагав  хто розробляти таку ідеологічну операцію – навряд чи правду скаже. Як і те, за які гроші втілював її в життя.

            До цього він був ніхто, і у незалежній енциклопедії навіть згадки про нього  не було, а тепер там написано: «Найбільш відомий за книгою «Бурлак Тарас Шевченко». Сам Бузина чітко визначив мету свого «геніального» видання – розвінчати міф про Шевченка, «не генія і святого», а «алкоголіка і заздрісника».

             Скількох  наших співвітчизників  знищили чекісти-КДБісти  за якісь «плями» в біографії, навіть за те, що десь сп’яна бовтнув «не те»?  Їхній послідовник Бузина взявся за мертвих. Сьогодні він Шевченка ославив, а завтра, дивись, за Висоцького візьметься… Правда, тут великої сенсації не вийде, бо за цього геніального артиста, співака й композитора вже бралися, але ніяким ославленням слави не відбереш, якщо вона справжня, не «бузиняча». Проте в історії є багато інших геніїв, яким можна теж приписати алкоголізм чи інші вади. Тож поле діяльності для ідеологічних провокаторів-диверсантів велике, і про нього, на жаль, не забувають, але про це – пізніше.   

            Я не стану відносити Шевченка до рангу святих, як відомо, на землі таких не буває. Он навіть у земному житті Ісуса дехто шукає «компромати», щоб ними затінити головний вчинок самопожертви в ім’я врятування людства. Але такі «розслідування» не варті виїденого яйця. Думаю, й «сенсаційна» книга Бузини як спалахнула, так і погасне. У Тараса Шевченка  незаперечні заслуги перед Україною, і не тільки за безцінну літературну спадщину, перекладену багатьма мовами світу. Для нинішнього й наступного поколінь неоцінимим значенням є і його громадянський подвиг.

Судіть самі,  після звільнення з кріпацтва він одержала  відповідну освіту, високе становища в суспільстві, небідне життя, доступ до маєтків відомих поміщиків, де його приймали як дорогого гостя. Що ще потрібно? Живи, твори й радуйся? Але він свідомо  пожертвував усім цим заради боротьби за скасування  кріпосного ладу і додаткових вольностей для всього народу , бо  «І скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві… Гинуть, гинуть у ярмах лицарські сини…». Він писав не заради слави чи сенсації, а  щоб «…і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».

За його революційну поезію не премії давали, а в солдатчину і на заслання відправляли, Чи здатний на таку самопожертву Бузина? Сумніваюсь, і дуже сумніваюсь! Інакше б він боровся не лише з мертвим Шевченком, а з тими, хто насаджує на селі нову кріпаччину, хто, як за царизму, вважає простий люд не інакше, як бидло. Ніякі, навіть якщо вони на думку Бузини негідні, вчинки Шевченка не творять і не провокують сьогодні беззаконня, безправ’я, несправедливість і багато іншого поганого, через що потерпають повсякденно сучасні українці.

            Звісно, поведи з усім цим боротьбу, то можуть так підчепити, що й не встанеш. Та й від телеекрана «відлучать», а як без цього стати популярним? А Тарас Шевченко?... Він уже нічого не спростує і не  пояснить,  і до суду не подасть за неправду, і  в зуби не зацідить, як ото художник Поярков на теле-шоу врізав  розперезаному «борцю за справедливість».. Даже чемпіон світу з боксу Віталій Кличко високо оцінив той удар. 

             Бузині до Кобзаря у творчості, як до неба рачки. Зате прославитись таки зумів – за рахунок слави Тараса Шевченка.  Проглядається й неофіційне завдання твору: ідеологічно знищити, або хоч тінь кинути, на яскравий символ України, що пожертвував власним благополуччям в ім’я боротьби за краще майбутнє інших.  Ким воно поставлено, те завдання, – не станемо шукати ворогів народу, щоб не бути схожими на  Бузин-старших. Шкода тільки, що їхні послідовники зустрічаються, і не лише в столиці, а й областях.

 

І заспівав «під Бузину» Василь Чепурний …

 

            Народився він на Довженковій землі, але до великого земляка не доріс і, напевно, вже не доросте. Такий невтішний для Василя Федоровича прогноз роблю, виходячи з  рецензії  Блюзмана  на нову книгу Чепурного «В осім барку», розрекламовану на весь Інтернет. Така от, там вичитав цікаву фразу: «України в Україні й досі нема. І доти, поки її не буде, таким українським авторам, як Чепурний із сотнями інших, не допоможе навіть Довженко».

            Виходить, даремно Василь їздить у музей Довженка, де, як пише образно Блюзман, Олександр Петрович (похоронений у Москві – Авт.) «…клав Чепурному на плече руку, звичайно ж благословляв його…». Далі рецензент  перекреслив цю казкову уяву отією фразою, що для Чепурних немає умов для високого творіння. Цікаво, а чи була «Україна в Україні» коли творили Тарас Шевченко, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський і десятки інших українських геніїв?...

            Далі ще цікавіше. А хто винен, що протягом 20 років так званої незалежності «України в Україні й досі немає»? Тільки Партія регіонів? Але її тоді  ще не  було, коли Василь Чепурний крокував у перших шеренгах «будівничих» нової України, служив у «оновленій» обласній адміністрації, розбудовував обласну організацію Народного Руху, балотувався від неї в народні депутати…

            Шкода,  уже немає ні колишнього Народного Руху,  ні того, за що брались будувати Чепурні. Все «прогорлопанили», справді, і Довженко не допоміг. Бо допомога йде на користь вмілим, працьовитим і талановитим. А інші – причини шукають, щоб виправдати  невдачі. Але славу люблять і вони!... Тож і шукають різні способи, як її здобути!?.

            До рук Чепурного передана була Петром Антоненком створена і дещо «розкручена» газета «Сіверщина» і громадська обласна організація «Просвіта», але значних успіхів він тут не добився. Та й перша його книжечка не стала великою подією в літературному житті навіть області, не говорячи вже про Україну. І вік уже до 50-ти добирається. Якими здобутками відзначати ювілей? Тут, напевно, й вирішив «заспівати» під столичного Бузину. Правда, до історичних класиків не сунувся, а от у літературній творчості сучасників вирішив «поколупатися». І таки дещо «накопав»… Виявляється, і Дмитро Іванов колись не те писав, он навіть мавзолеєм Леніна захоплювався, а покійний Станіслав Реп’ях не так керував обласною письменницькою організацією та й Леніна у віршах прославляв. А коли Чепурному зауважили старші товариші з Києва, що так не годиться, то він потім «наїхав» і на Івана Драча та Дмитра Павличка. І не тільки за «неправильну» поезію радянських часів, а й за те, що «зіпсували свято до 20-річчя Народного Руху, влаштували вселенські плачі замість параду перемоги».

            Якої перемоги? Що «в Україні й досі немає України»? Що багато кричали про незалежність, а насправді допомогли олігархам прийти до владі і створити їм незалежне від Москви грабування держави?

            До речі, коли в 2007 році затримали за підозрою в хабарництві активіста «Нашої України», голову Козелецької РДА Володимира Француза, газета Чепурного «Сіверщина» грудьми стала на захист «свого», назвала звинувачення провокацією. Проте суд довів факт одержання хабара. Чи вибачилась газета перед читачами, що писала неправду про якусь провокацію? Звісно, що ні.

            Та яке там вибачення!... В січні 2012 року Василь Чепурний опублікував у своїй газеті відкритий лист до Леоніда Григоровича Яковишина, в якому він, журналіст, звинуватив успішного сільгоспвиробника, Героя України у неправильному господарюванні і закликав «повернутись до старої дідівської практики господарювання». Прочитавши цю ахінею, Леонід Григорович надіслав до газети свого листа, Думаєте, «демократ» Чепурний його надрукував? Хоча повинен би це зробити не лише, виходячи з демократичних норм, а й згідно з існуючим законодавством. І це не одинокий приклад «демократії» по-новому.

            Зате які листи друкує редактор на свій захист і захист своєї газети!  Взяти хоча б  уривок листа Віри Магули: «Чому ж така справедлива газета, яка відкриває правду на все, на всіх, відстоює інтереси простих громадян, має тираж нижчий, ніж, приміром, той же «Вісник Ч»? «Сіверщина» розрахована на читача з більш-менш високим інтелектом, а «Вісник» зумів опуститися до інтересів і примітивного мислення «низів».

            Як вам, читачі «Вісника Ч» «з низів», така оцінка вашого інтелектуального рівня?  Після прочитаного такого на сторінці «Сіверщини»,  мені, наприклад, стало все зрозумілим, чому Чепурний «опустився» до методу Бузини – прославитись ославленням інших. Бо і Бузина, і Чепурний – одного поля ягода, тільки столична крупніша, а обласна дрібніша, але обидві однаково ядовиті.    Та й по славі, одержаній  ославленням інших, згодом можуть вдарити оті старі граблі: знайдуться нові Бузини-Чепурні, що захочуть зайнятися ідеологічно-літературними дослідженнями. А і в Олеся, і у Василя ой як багато можна буде «накопати», що не про того писали, не того прославляли і не тоді почали говорити. Нащадки уже можуть і не знати, як  там  Ленін сказав,  що жити в суспільстві – не можна бути вільним від суспільства. І Чепурному самому чи його нащадкам важко буде пояснювати, скажімо, оте обожнення  Віктора Ющенка, від якого так швидко відвернулося суспільство. І яка роль в цьому газети «Сіверщина» та її редактора? Коли вони правду говорили, а коли людям голови дурили?.  Тож головне, напевно, завжди залишатися людиною і чесно зважувати на одних терезах добро і зло, від цього й акценти розставляти. І не плювати людям у душу, бо й тобі колись хтось плюне. Кожне зло повертається до того, хто його породжує, що підтверджено чи не з перших днів зародження людства.

 

                                      Григорій Войток

                

                                                   

 

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"