Містика навколо поетичної місії Дмитра Іванова

 

Треба ж так співпасти, що саме 1 грудня, в день референдуму за незалежність України (1991р.) потрапила на очі в домашній бібліотеці поетична збірка лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, редактора газети «Гарт» Дмитра Іванова під назвою «Родинний вітер», 2014 року видання. Цю книгу автор подарував мені з дарчим надписом 27 лютого 2018 року в редакції газети «Гарт».

Уже вдома переглянув її нашвидку й поставив на полицю, відкладаючи на потім детальніше ознайомлення. Чому саме в цей день, не звертаючи попередньо уваги на дату в календарі, з’явилося бажання поринути в глибини творчої місії митця, названого Борисом Олійником поетом від Бога, – сам собі не можу пояснити. Потрапила на очі збірка, і вже потім довго не міг від неї відірватись.

Ще одна якась ніби містична загадковість: розгорнув книгу випадково саме на тій сторінці, де була Балада про Сірого. Прочитав і аж серце защеміло: балада про те, як забирали із села останнього вола, то як пророцтво кінця життя сільського пенсіонера.

Коли останнього вола забирали із села, щоб відвезти його в місто на м’ясокомбінат, «Дядьки розмов місили тісто: не жалко зовсім їм вола». А от в серці хлопчика (майбутнього поета) пробудилася жалість, що «… й до нього підвела. Яким потворним я побачив себе в близьких очах вола».

Те гнітюче дитяче враження, видно, на все життя залишилося в серці поета. Зарубцювалося там і те, як віл рвонув від порога туди, «… де грівсь на сонці віз. Лизнув ярмо – і низько роги з чіпкого дворища поніс». І тільки кінь старий у стайні «Зронив сльозу йому услід».

Сірого везли на забій в кузові автомашини. «І крізь риштовку, мов крізь грати, лилась з очей на шлях горбатий незмірна Сірого печаль».

Чи справді кончина останнього в селі вола перегукується з долею сільського (й не лише сільського) пенсіонера? Ще й на 28-му році після референдуму за світле майбутнє всього народу в незалежній Україні?

По-перше, відчуття твариною своєї передчасної кончини передано поетом не з маревних видумок, а взяте із життя. По-друге, на фоні печалі несвідомої тварини уявімо, що відчуває самотня людина, залишена на старість без елементарних засобів для існування? Залишена, по суті, на передчасну смерть... Людина, що, як віл, тягнула десятиліттями свого трудового воза, створюючи матеріальні блага для всього суспільства? Чи може держава називатися цивілізованою, європейською, в якій піклування про пенсіонера, іншого немічного не в пріоритеті? Правда, на словах і за Конституцією – ще в якому пріоритеті! Але як забезпечити той пріоритет за найнижчу в Європі пенсію?

Недавно одна знайома літня жінка розповіла про те, як доживала свій вік одинока її подруга дитинства. Якось вона запитала в неї, що їла сьогодні. Та відповіла, що зранку наварила борщу з олійкою, витягла з нього три картоплинки, тим і поснідала. В обід миску борщу з’їла, а повечеряла картопелькою, що залишилася від борщу. І поплакалась, мовляв, раніше краще харчувалася, бо була в неї коза і п’ять курочок, та злодії все забрали. За пенсію ж дозволяє собі купити щось смачніше, крім життєво необхідного, лише на великі релігійні свята. А так – збирає гроші на похорон, наймає людей, щоб дров нарубали, город виорали, та ще ліки їй купує соціальна працівниця… Недогодованою й померла та бабуся.

Згадав оце й іншого знайомого, 82- річного сина репресованого батька, котрий запитав мене й сам прокоментував: «Коли нарешті декомунізують в нашій багатющій Україні страшне для простих людей горе – злидні? Я думав, що тими злиднями в дитинстві «наситився» на все життя. Вирвався від них, коли став працювати. Важко працював, але не бідував. І в страшному сні не приходило, що та дитяча бідність постукає до мене на старість».

З телеекранів вдень і вночі медом ллються вболівання за простих людей, передусім за пенсіонерів. А перед виборами – суцільна благодійність. Звісно, не від щирого серця, а від політичної брехні. В тій брехні не знайдете правди на запитання від усього цивілізованого світу: чому на найбагатшій в Європі землі живуть найбідніші люди?

Одне з болючих пояснень знайшов у поезії Дмитра Йосиповича, зокрема в Баладі про розстріляний вітряк, на якого рука не піднялась ні в білих, ні в червоних, ні в збоченців-тевтонів. Тож…

 

Йому й не снилося, що спалять

Свої ж сіду його красу…

А з уламків крил вандали склали жаровище

І п’яно в нім зайців пекли.

Такі ж і правлять скрізь безбожно,

Безкарно граючи святих.

Народ те бачить і терпить.

 

Сподіваючись, «Що десь росте Котигорошко, який всю погань переб’є…». А поки що нікому сказати по-козацьки рішуче «Ні» всім ідіотам від влади й політики, зажерливим казнокрадам й тим перевертням, що за шмат гнилої ковбаси й рідну матір продадуть, якщо в них це попросять!

Відомий прозаїк, літературний критик Михайло Слабошпицький у передмові до збірки назвав Дмитра Іванова правдивим голосом того села і того часу, тобто – колгоспного. От тільки названа критиком творча місія – іти крізь свою пам'ять, як крізь мінне поле, – зачіпає, здається, більше сучасне село, доля якого схожа на долю і вола Сірого, і розстріляного та спаленого вітряка. Бо коли забирали останнього вола й палили вітряка, у селах ще було чим їх замінити. І вимираючих сіл було значно менше, ніж зараз. Тож у баладах дійсність того часу виглядає здебільшого пророчо, навіть набатом б’є про можливу трагічну кончину знедоленого селянства. А початок цього, звісно, закладений «того часу». І ніким не зупинений … за 27 років незалежності.

Сам Дмитро Іванов признався був Михайлу Слабошпицькому, що навіть друзі вірні, буває, кажуть йому: «Ти пишеш начебто й на рівні, та все ж позиції здаєш. Трагічних тем твоїх упертість нагадує старий терпуг».

А, може, той терпуг не настільки старий, як одинокий? Як одиноким було «терпугове» слово Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, одинокі протести Василя Симоненка та низки інших шістдесятників, одинокий дзвін «Собору» Олеся Гончара?..

Їхні гострі й пророчі голоси звучали, але не розносилися набатом, кличучи суспільство на захист своїх прав і свобод, а осідали в окремих серцях та лягали на історичні аркуші. Тож і досі чекаємо, що десь виросте Котигорошко, «який всю погань переб’є». Містика?..Казка?.. Але навіть всіма забутий, в самотині вже розстріляний, але ще не спалений, вітряк питав сову: «Скажи, як в незалежній Україні без крил і без надії жить?!»

 

                                                                     Григорій ВОЙТОК

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"