Лихо від розуму
як Свого, так і «за бугром» позиченого
Казочка на сучасний лад
Сів писар Петро перед дзеркальцем, із-за океану привезеного, і самозакохано питає його: «Дзеркальце, дзеркальце! Скажи мені правду, для мене найсолодшу, як самогон хмільну, - хто в нашому Сіверському краї найгеніальніший, найрозумніший, найчесніший пророк-літописець, що тепер журналістом зветься?». І відповіло йому диво-дзеркальце небесним співом, що серце радує, розум до вселених розмірів розширяє: «Хто ще, як не ти, цар-батюшка Петре, як той Христовий апостол, може бути геніальнішим на всю Україну-Русь? Ти босими ногами рідну землю топтав, від клятих москалів-більшовиків потерпав, тобі сусіди-ляхи і заокеанські янки повну голову розуму напхали… Тож тепер ти не просто журналістський геній, а й учитель всіх учителів».
Від такої казкової оцінки в кого не запаморочиться голова? Хто не відчує благословення від самого Господа? І кинувся земний Петро виконувати місію небесного Петра – християнського просвітителя. Але при цьому, напевно, забув засторогу великого Грибоєдова, що лихо буває й від розуму, особливо коли той розум без міри розбавлений чужим розумом. Хоча, як можна дослуховуватись до повчань якогось москаля -письменника?... Та ще коли правду каже заокеанське дзеркальце!
На жаль чи на щастя – не в казці живемо
Чи доречним буде перефразування вислову великого Миколи Пирогова про те, що «неграмотний лікар убиває людину, а продажний викладач – людство», стосовно журналістики? Напевно, це стосується кожної галузі суспільного життя? Втім, журналістам, думаю, варто пам’ятати ще про одне вчення геніального лікаря людських душ і тіл: хист до слова є єдиним і неоцінимим засобом проникнення всередину явища. Тут же виникають запитання: «А якщо володар того хисту діє, як отой неграмотний лікар?... Ще гірше – як продажний викладач?...».
Я не відношу Петра Антоненка до такої категорії лікарів і викладачів. Одначе хочу нагадати колезі про одну оцінку, яку дав нам, українцям, син нашого ж народу Олександр Довженко. У своєму Щоденнику в трагічному 1942 році він написав: «Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки … абсолютно разючі…». Чи не це проглядається в аналізі журналіста з 40-річним стажем Антоненка діяльності всіх районних і найбільш тиражованих газет області, що я прочитав на сторінці Інтернет-видання «Хвиля Десни»? І відразу кидаю Петру Яковичу репліку стосовно свободи слова: «Ваш критично-повчальний матеріал опублікували ті, кого ви критикуєте, а от ваша газета «Сіверщина» далеко не завжди так робила. Я можу навести конкретні приклади, коли «найдемократичніше» в області видання не надавало слова-відповіді тому, кого піддавала критиці, і при цьому допускала різні неточності та перекручення. Невже такої «свободи слова» навчили вас у Польщі і США, школою яких ви так хизуєтесь?»
Та і взагалі створена Антоненком газета «Сіверщина» завжди була і тепер залишається «свободною», я б сказав, однобоко. Створена вона за підтримки Народного Руху і опозиційної до влади «Просвіти». То яка тут може бути реальна свобода слова? Ця газета допомагала одній політичній силі боротися за владу проти іншої, «не народної». Цілеспрямовано втовкмачувала в голови людей, що ющенкова команда – то справді народна. Потім виявилось, що то тільки на словах. Я особисто відчув, що за «демократія» від нових «демократів», яких прославляла газета «Сіверщина». За один критичний матеріал в телеефірі телекомпанії «Обрій», яку я очолював, нам надіслали з нової РДА лист-попередження про виселення з приміщення районного будинку культури, де ми тоді працювали. А чи не найбільший в районі прихильник Ющенка-Ульянченко наказав директорам шкіл і на поріг не пускати «Обрій». Хоча телекомпанія була створена не на якісь партійні кошти, як «Сіверщина», і ніколи не висвітлювала односторонньо діяльність будь-якої влади.
Я можу наводити й далі приклади «демократії» тієї влади, яку активно підтримувала газета Антоненка. Чого ж насправді навчився Петро Якович у Польщі і США? І за які кошти там навчався? У народі кажуть, хто платить, той і музику замовляє. Стосовно газети, Антоненко сам наголосив, що в Америці головним замовником «журналістської музики» є передплатники і покупці газети. А «Сіверщину» як колись, так і тепер, «розкуповують» здебільшого опозиційні політичні сили і грошовиті кандидати в депутати, коли проходить виборча кампанія. А от рядові передплатники «опустили» в тиражі «найвільнішу» газету до рівня звичайної районки. Кляті поштарі і влада винні, як пише Антоненко? Але вони існували і тиснули й тоді, коли газету тільки заснували. А редактор, напевно, й думати не смів, що його критичний матеріал опублікує якесь провладне видання. За рахунок чого ж тираж тоді чи не єдиної в області опозиційної газети сягнув був другого результату – більше як 30 тисяч? Чому потім так низько впав, і чому сам батько газети Петро Антоненко відмовився від свого «дитяти» і побіг народжувати інше? Чи не це варто було б проаналізувати і дати відкритий урок іншим творцям вільної преси?
Бути вільним у критиці влади – великого розуму не треба, оскільки, хто б скільки не лементував, влада це дозволяє. Навіть оті, названі Антоненком «олігархічні» видання (газети «Факти», «Сегодня», центральні телеканали), «видають на гора» такі критичні матеріали проти існуючої влади, що «вільній» «Сіверщині» - як Мосці до Слона.
Петро Антоненко як тільки не принижує районні газети! Але у питаннях справжньої свободи слова від них мало чим відрізняється і його газета «Сіверщина»: ті однобоко підтримують існуючу владу, а його «вільна» - так же однобоко горло дере за певну опозиційну силу.
На медіа-горизонті є видання, які інакше ставлять питання: ми чекаємо краху існуючого режиму, але де гарантія, що новий не стане копіювати старий режим?
Не так давно таке й було. Тоді представники нинішньої влади говорили на мітингах і телеекранах майже слово в слово те, що тепер говорять нинішні опозиціонери, які «прос….» владу, тепер знову до неї рвуться. Вони що, розумніші стали за три роки? Он Антоненко протягом 20 років прозрівав, щоб нарешті заявити, що у «царині мас-медіа не дуже покладається і на національно-демократичні сили, які показали нездатність і нездарність». Ще він наголосив, що про роздержавлення преси «теревені точаться вже понад 20 років».
Чим не гарний громовідвід від своїх теревенів? І від власної «нездатності і нездарності», оскільки навіть за європейсько-заокеанські гранти не зумів розбудувати справді вільну і демократичну газету. Тепер збирає гроші на нову. Де гарантія, що цей проект дасть бажані для суспільства результати? А якщо не дасть - знову винні будуть поштарі і більш успішні обласні газети?
У одному інтерв’ю я прочитав, як на мене, розумну думку Петра Антоненка про те, що в журналістиці головним є не стільки те, як написати, а що побачити, щоб написати. Втім автор цих розумних слів, видно, не завжди їх дотримується. Ще й інших повчає звертати увагу не на головні проблеми суспільства. Тут би йому й самому повчитися, скажімо, в іншої представниці свободи слова Юлії Мостової з газети «Дзеркало тижня»: « Влада (будь-яка – Авт.) буде красти до того часу, поки опозиція буде брехати».
Погодьтеся, добряче страждає наше суспільство від суцільного розкрадання коштів, майна і надр, в результаті не вистачає грошей на найнеобхідніше. Водночас опозиція лише на словах бореться з цим, і не менше, ніж влада, бреше. Та й сам Петро Антоненко, напевно, часто забріхувався стосовно певних політичних сил і «вірних синів України» на зразок Ющенка, ряду «демократичних» депутатів, що потім швидко ставали не такими, навіть «бездарні». То яку науку втовкмачує Петро Антоненко іншим журналістам? Та й чи має він моральне право це робити? Оте казкове дзеркальце, в яке він дивиться на себе, то тільки казкове, а Україна живе в реальному житті. І їй потрібне справжнє почуття волі, як почуття необхідності, а не індивідуально-анархістичне, як проповідує однобоко «вільна» українська преса – винятковий в світі гібрид свободи й диктатури.
Григорій Войток
