І мене дістали! … «патріотичні» байстрюки
Репліка перша. Це ж треба Олені Кастиш (псевдонім) з Бобровиці так полюбити нинішню «народну» владу, щоб оголосити суворий «народний» вирок тим, хто публічно висловлює невдоволення від результатів діяльності влади: «А в паплюженні діючої влади зацікавлені ті, хто має антиукраїнську сутність» (газета «Сіверщина» від 22.09.16р. публікація «Дістало!»). Хоча могла і точніше охрестити невдоволених – ворогами народу, як називали при більшовиках тих, хто «паплюжив» радянську владу. Правда, тепер так сказати мало хто наважиться, бо під визначення «патріотки» Кастиш потрапляє переважна більшість самого народу. Тож придумали сучасне тавро – «громадяни з антиукраїнською сутністю». А ми радіємо, що завершили декомунізацію, і не помічаємо, як деякі «патріотичні байстрюки» суспільства прагнуть відродити більшовизацію, не виключено, що з трійками і «ГУЛагами».
Репліка друга. Це ж треба Олені Кастиш так полюбити і свого сусіда 
Миколу Супруна, щоб усім своїм тілом і розумом кинутися на амбразуру Феміди. По-людськи в цьому немає нічого поганого, але навіщо заради оправдання підсудного приписувати йому те, що зробив народ своїми руками і за свої кошти – газифікацію ряду сіл? Люди складалися навіть на підвідні газопроводи, що в будь-якій нормальній країні це є справою держави. Та що там десь далеко, он у сусідньому Носівському районі лише на один короткий газопровід селяни зібрали 10 тисяч гривень, а всі решта – будувалися за державні і спонсорські гроші. У Бобровицькому районі все навпаки – і в цьому «велика заслуга» колишнього керівника району Супруна? На його захист Олена приводить й інші надумані факти, в тому числі й плани «успішного» голови РДА стосовно будівництва об’єктів, вартістю в десятки мільйонів, але без самих мільйонів. До речі, для малювання тих проектів потрачені сотні тисяч передвиборчих спонсорських гривень, і все без толку, бо то був лише піар для кандидата в депутати і влади району. Оскільки ні при Супруну, ні при його нинішньому наступнику з тієї ж пропрезидентської районної команди, ніхто й гривні не виділив на широко розрекламоване будівництво. Такими-то заслугами перед районом намагається Олена Кастиш захистити від вироку суду свого сусіда, водночас тавруючи журналістів, які інакше, ніж вона вважає, пишуть про діяльність Супруна і про сам судовий процес.
Репліка третя, з коментарем. Я мав би бути вдячним Олені Кастиш за те, що вона, виявляється, протягом 30 останніх років слідкує за моїм журналістським стилем, тож легко визначила, що автором 
публікації про кримінальні бацили в Бобровицькій владі є не підписаний там Петро Ярошенко, а інший журналіст, стиль якого вона досліджувала. Тобто – Григорій Войток. Відразу вимушений заявити, що тут підвела Олену (це її справжнє ім’я, а прізвище має інше – не Костиш) її розшукова інтуїція, бо не я автор тієї статті. Водночас неважко здогадатися, в якого режиму нахваталася ідеологічних штампів сама Кастиш, якими й аналізує мою публікацію 30-річної давності про Браницьку Дуньку. Мовляв, я паплюжив дівчину, що «вийшла заміж за іноземця та виїхала за залізний занавіс в США», «не повторила шлях своєї матері, що від зорі до зорі каторжно працювала в колгоспі. Мати згодом захворіла, а єдина донька за тієї системи не могла часто приїздити з капіталістичної країни, тим більше неможливо було привезти чи надіслати грошову допомогу»… І як зробила висновок дослідниця мого стилю, саме за це я й паплюжив Дуньку. Але, роблячи такий висновок, Олена або зовсім не пам’ятає змісту публікації, або повторює шлях більшовицьких народних рецензентів, які творів і у вічі не бачили, але виносили їм та їхнім авторам смертельні вироки. Тож і я вимушений внести докорінні правки в ідеологічний «плач» Олени. Насправді Євдокія з Браниці вийшла заміж не за іноземця, а за багатенького київського єврея Кранца, який мав відношення до баз з дефіцитним тоді взуттям та одягом. Коли, певно, ще більше накопив грошенят, а в СРСР починалася перебудова, тож вчасно й рвонув з молодою дружиною в США, подалі від тієї перебудови. Але я писав тоді не стільки про це, як про тріумфальний перший приїзд нових американців у Браницю, з якими особисто спілкувався. Прикотили вони з Києва на комфортабельному авто Інтуриста. Мати Дуньки тоді ще не хворіла, але жила в малюсінькій хатині. Тож Кранци, можна сказати, в ультимативній формі зажадали від колгоспу і сільради, щоб побудували нову хаті їхній матері. Хоча, очевидно, ті клопоти передусім дочки і зятя – далеко не бідних. Не правда й те, що дочка не мала змоги допомогти матері, а вже коли та захворіла і доживала свої останні дні, «залізний» перепон щодо зв’язків з Україною взагалі був прибраний. Навіщо Олена Кастиш перекрутила очевидні факти? Думаю, такий у неї стиль створювати собі образ «патріотичного» борця за Україну, за справедливість. А в дійсності – то типаж брехуна-авантюриста, що завжди ріже правду-матінку, вигідну лише йому ти його хазяям, та ще бути в авангарді історії. І таких «борців-патріотів», на жаль, не бракує в Україні. Як і тих, що і чути не чув, і бачити не бачив. В результаті й маємо те, що маємо.
Григорій Войток
