На зорі незалежності відомий письменник і громадський діяч 
Володимир Яворівський так закликав своїх побратимів з демократичного руху до «найважчої чорнової роботи» на будівництві процвітаючої України. Не почули… Досі «жупанять», папахи приміряють, перетворюючись в найпаскуднішу національну наволоч, для якої немає нічого святого – все на торги виставляють заради власної наживи.
Особливо це проявляється, коли в Україні проголошуються якісь вибори. Чого тільки не почуєш «во славу Вітчизни і її народу!»… Куфайки й кирзові чоботи теж народу, але про це не кричать. Оскільки, день і ніч язиками борються за щастя простолюду. І ця суспільна зараза настільки в’їлася в тіло Незалежної, що он європейці й американці нічим не можуть зарадити.
Хоча, не так уже й глибоко зарите коріння як зла, так і шляхів достатку. Про те коріння навіть любимо поговорити, а далі – нехай хтось робить. Навіть манни чекаємо з небес не над українських, а над європейських.
Правда, інколи чуємо від вітчизняних політиків та державників й розумні думка: 
треба не в Європу бігти, а будувати її в Україні. І це чи не єдине гасло, коли вони не брешуть. Та не поспішайте їх славити за це, бо й тут «жупанчики» не щирі: вони не лише гарно закликають, а добре знають, як побудувати європейський достаток в Україні, на жаль … лише для своєї родини.
Одначе, варто визнати, що і в цьому лукавстві вітчизняних проповідників будівництва Європи в Україні є раціональне зерно. І за конкретними прикладами не треба далеко ходити. Скажімо, коли європейці приїжджають у бобровицьке товариство «Земля і воля» чи на переробні харчові підприємства Ічні або Куликівки, вони дивуються – 
чому українці постійно скиглять і старцюють? Уміють же й самі вміло працювати, місцеву економіку розбудовувати, соціалку підтримувати, людей годувати якісною продукцією, до якої й не кожному європейцю доступно.
От тільки, й з цих прикладів уже в українців можуть виникнути запитання: чому в Ічні та Куликівці немає сільськогосподарського підприємства рівня ТОВ «Земля і воля» з питань ефективної економіки та соціальної відповідальності, а в Бобровиці – задовольняються привезеною здалека м’ясною і молочною продукцією, в якій натурального, як кіт наплакав. А не так уже й давно бобровичани споживали справжні ковбаси й молочку, пряники й лимонад, які славилися на велику округу.
Може, «натуралка» вже нам не потрібна? Чи руки й мозки в другу сторону повиверталися? Але ж – ні! Принаймні, не у всіх. На Бобровицькому ринку черги влаштовуються до дорогих ковбас і кров’янок, виробництво яких налагодила одна родина. Розкуповується м’ясна й молочна продукція інших домашніх виробників. За нею з Києва приїжджають, як колись приїжджали за 
маслом і сметаною Бобровицького молокозаводу. Тепер – тільки на ринок, хоч у Бобровиці він дорожчий, ніж у Києві чи Чернігові. Видно, в бобровичан грошей більше – є де заробити. Бо й приватного автотранспорту на душу населення тут чи не найбільше по області.
І все ж, хоч і повільно, зі скрипом та скреготом зубів від дурисвітства вже «відлюстрованих» корупціонерів й бюрократів, але будується і в нас Європа. На фоні цього проглядається й певна закономірність, пов’язана з політикою. У згаданих вище Куликівці і Бобровиці соціально-відповідальна економіка стабільно набирає росту завдячуючи й тому, що в районах дещо стабілізувалася політична ситуація, тобто значно поменшало політичної гризні. І хоч офіційну виконавчу владу представляють ставленики Президента, але розвиток економіки й соціалки тримають в руках не ті, хто примірює на себе корони князівські й жупани козацькі, а ті, котрі як одягнулися давно в куфайки і чоботи кирзові, так і досі їх не скидають. Хіба що міняють на більш зручніші й надійніші. Не важко здогадатися, що це – вмілі аграрники. 
Гуртуються вони теж навколо своєї політичної сили – Аграрної партії.
Вперше серйозно згуртувалися на останніх місцевих виборах, і чи не вперше не розчаровуються, оскільки ця партія не нав’язує своїм низовим структурам ідеологічну боротьбу за владне корито. Члени й партнери Аграрної партії на місцях формують в людей повагу до себе й рідної землі. Роблять це не гарними пустопорожніми закликами й обіцянками, а наданням людям роботи з гідною зарплатою і додатковим соціальним захистом. Не забувають й про пенсіонерів. Найяскравіший приклад: ні президент, ні уряд не здатні дати сільським пенсіонерам ще одну пенсію, а Леонід Яковишин із своїм колективом аграрників вже з цього року запроваджує таку орендну плату для власників земельних паїв, яка дорівнює від півтора до більше двох річних пенсій.
Що цікаво, цей трудовий колектив не висунув свого кандидата на посуду голови Бобровицької об’єднаної територіальної громади, голосування за якого відбудеться 29 жовтня. Зате публічно заявив про підтримку 
кандидатури Тетяни Ковчежнюк, голови Бобровицької райради, яка має величезний досвід роботи на громаду району. І список депутатів громади, який підтримує Аграрна партія та колектив «Землі і волі», очолює теж не виходець з цього трудового колективу, а Сергій Циба, котрий має досвід роботи в самоврядній структурі – міській раді.
Звісно, серед кандидатів у депутати немало й відповідальних працівників ТОВ «Земля і воля», але жодного – щоб без досвіду і фахової підготовки, всі перевірені продуктивною працею й громадською активністю.
Цікавився, подібні підходи до формування органів місцевої влади від аграрників запроваджені й по інших районах. Якщо ж і виборці віддаватимуть свої голоси виважено, не «жупанчикам», а вмілим і соціально відповідальним аграрникам та їхнім висуванцям, тоді і в об’єднаних громадах неодмінно краще запрацює сільськогосподарське виробництво, переробка, побутова та соціальна сфери. Висновок взятий не зі стелі, а з наведених вище реальних прикладів і порівнянь.
Григорій Войток
