Прокинутись через сто років, а вона та сама.
Ліна Костенко
Долю нації визначає рівень вихованості людини
Коріння продажності й байдужості
Піввіку тому Олесь Гончар написав роман 
«Собор», який пророчо висвітлив дуже серйозні соціальні проблеми, котрі не лише не втратили актуальності в незалежній державі, а ще більше загострилися. Вони безперешкодно пролізли через дві українські революції гідності, їх не зачепили карколомні люстратори й такі ж декомунізатори, вони не розчинилися в горлатих «патріотичних» лозунгах та самославленнях.
І так, перша проблема, яка відповідає й словам Ліни Костенко, взятими для епіграфа даної публікації. Один з героїв літературного твору Гончара повчав іншого: «В житті треба бути реалістом. Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій «Червоний металург», і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним».
В сучасному українському суспільстві оте «по боку» стосується не тільки ставлення до духовних цінностей, а й до відповідальності за державу. Бо якщо в «побудованому соціалізмі» проблемою було купити нормальний телевізор чи дістати престижну курортну путівку, то тепер «по боку» те, якого президента чи депутата оберуть. Головне – хто скільки за голос заплатить, хто найкраще набреше. А відповідати за «не такого обраного» хто повинен? Небеса? Чи європейські й американські «партнери»?
Може, й вони винні, що не урозумляють своїх підопічних з Банкової й Грушевського, не «шліфонуть» їм мозки до світових стандартів. Але євро-наставники усвідомлюють й те, що в їхніх країнах отим «шліфуванням» переймається передусім джерело влади – народ. Якщо ж в Україні простолюду все «по барабану» … після одержаної передвиборчої подачки, то навіщо їм, іноземцям, зайві клопоти? Адже в такій ситуації можна й собі щось хапонути з України – місцеві «вожді» і «вождіки» не все ще розікрали.
Є в українських псевдо патріотів й інша риса, присутня як в державних керманичів, так і в партійних лідерів та «підлідерків». Ще Тарас Шевченко про те писав: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси. То віддасте».
По-сучасному про «гнилу» рису написала редактор популярного тижневика «Дзеркало тижня» Юлія Мостова: «Влада так і не навчилася говорити рішуче «так» і рішуче «ні», коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обміняти ці інтереси на будь-якому ринку, тільки б їй не заважали збагачуватися».
Не вперше цитую такі суворі оцінки, дані представникам національної «еліти», справжніми синами й дочками України. Але на цей раз намагаюся наголосити на джерелах продажності та зажерливості з одного боку, і «по боку» - з іншого, й чому вони такі довговічні в українському суспільстві.
Пояснення можна знайти, знову ж, у романі радянського періоду «Собор». Там молодий архітектор говорить своєму батьку, бойовому полковнику: «Всі ми руйнуємо. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю! І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких… Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все менше за себе… Хай тоді з неуцтва віддали себе у владу духові руйнувань, а зараз? Звідки такі зараз беруться? … Чому плодиться браконьєр?»
Риторичне запитання літературного героя, поставлене півстоліття тому, можна прокоментувати: браконьєрами не народжуються, ними стають. Бо такі в них вихователі.
Що не зі стелі беру ці постулати, знову звернуся до великих. «Люди, розбещені в дитинстві, зберігають особливий відбиток до кінця життя», - писав російський письменник Іван Тургенєв. Класик української літератури Борис Олійник сказав так про зіпсоване суспільство: «… якби не було рабів, чи з’явилися б тирани?»
Сто років тому народ пішов за красивими гаслами про народну владу і прогнав з престолу, думали тоді, найлютішого тирана-царя, але потім революціонерам стало «по боку», бо їм пообіцяли землю, фабрики й пароходи, і народ осліп від щастя й не помітив, як на місце одного тирана прийшов інший – набагато кривавіший.
Водночас він був і великим вихователем дорослих та дітей в дусі патріотизму аж до самопожертви, а ще відданості йому. Основні результати одержав на індустріалізації країни, на війні та післявоєнній відбудові. Ціна – небувалі в світі людські жертви. Не менш страшне - розмноження в скаліченому ідеологічною брехнею суспільстві жорстоких руйначів, браконьєрів, невігласів, політичних брехунів та хамелеонів, казнокрадів, дурисвітів – усією цією суспільною отрутою залита й сьогоднішня Україна, що заважає їй стати справді європейською країною.
Стиль життя – все продається?
Нам би за розум узятися, але, більш за все, тай корисний для суспільства розум остаточно вивітрився в погоні за маревним дурняком – єврощастям, придуманим внучатами тих, хто дурманив простолюд комунізмом.
Правда, європейське благополуччя існує, але на нього мають право ті, хто своєю працею створив достаток, кому не «по боку» й духовність, почуття відповідальності перед собою і суспільством.
Недавно мені розповіли «виховну» історію, на перший погляд дріб’язкову. Чотирирічний внучок допитувався дідуся, до якого приїхав у гості, чи то не його автомашина залишила на асфальтній доріжці під багатоквартирним будинком велику пляма мастила. Дідусь відповів, що то інші машини наслідили. Одначе хлопчик все ж забіг на дитячий майданчик, нагріб там піску в іграшкове відерце і приніс до плями. Щоб засипати неї, дитинча бігало за піском кілька разів, і порядок був наведений.
Звісно, історія не для українського телебачення чи багатотиражної газети. Але вона наштовхує на оптимізм: мабуть, саме це підростаюче покоління й розбудує Україну до євро стандартів? Бо воно змалку усвідомлює, що таке непорядок, і бореться з ним не луженою горлянкою, а своїм дитячим совочком.
Розповіли також, що ота пляма на асфальтівці утворилася від тих автомашин, на яких молоді водії гайсають по місту з українською символікою, демонструючи свій «патріотизм».
Під чорнороте «Слава Україні!» загиджується і нищиться довкілля, обмальовуються навіть історичні споруди, трощиться все, що «активісту-патріоту» упало у вічі і чимось не сподобалося.
А придивімось уважніше до владних «патріотів» у вишиванках! Скільки з них на очах багатіє і не платить сповна податків! І чи хоч один партійний лідер відзвітував перед суспільством, за які гроші він розбудував і утримує свою партію? Де бере мільйони на передвиборчі гонки? Скільки податків заплатив з тих мільйонів?
Не звітують ні перед народом, ні перед численними борцями з корупцією, яких влада найняла на європейські зарплати. Але найняти то найняла, а далі – все «по боку», бо й самому народу – «по боку».
Так виховані? Чи так задурманені? Обидві причини, думаю, з одного поля ягоди. А хто «вирощує» та поширює ті ідеологічні «ягоди», тим платять вже не телевізорами чи курортними путівками, а прохідними місцями в партійних списках для виборів у парламент, дорогими квартирами і автомашинами.
Тобто ціна продажності зростає, а її революційне коріння – сторічний ювілей святкує. І ото як почали революційну епоху з руйнувань «до основи», руйнуваннями й завершуємо, але ще в більшому суспільному дурдомі. Правда, століття тому руйнували все царське й поміщицьке з ідеологічних міркувань, накачаних більшовиками, а тепер руйнують здебільшого з корисних мотивів, в тому числі й на замовлення. Все продається – стає фірмовою політикою України. Навіть у святих питаннях.
Скажімо, коли почалася АТО на сході країни, з наших язиків не сходило слово «волонтер». Тепер воно десь поділося з телеекранів і полос газет. Хоча добровольці ще допомагають АТОвцям та іншим нужденним. Але почитав й інше в Юлії Мостової: «Я побачила, як частина волонтерів продалася й нажилася».
Для народних же обранців і багатьох державних чиновників наживатися на горі суспільства – то стиль життя. В тому числі й для тих, хто потрапив у депутати та міністерства прямо з 
Майдану гідності, окропленому кров’ю їхніх побратимів.
Що вони не кращі за злодійських попередників, відчувають на собі багато й тих, кому все «по боку». Але люд не помічає й того, як влада скочуються до сталінізму. Останній приклад - в законі про освіту увели норму про звільнення з роботи учителя, запідозреного у якомусь не такому висловлюванні стосовно державних атрибутів, і взагалі – незалежності держави. Не здивуюся, коли за подібне уведуть і «вишку» - є з кого брати приклад. От тільки, скільки б не співали при тій диктатурі «Слава партії!», «Слава комунізму!», знищуючи при цьому мільйони співвітчизників за невіру в це, - фінал всім відомий.
А чи зараз можна примусити кримінальним залякуванням вчителя полюбити «євровождів» з їхнім шлях до європейського щастя, коли той учитель вимушений працювати за жебрацьку зарплату, а законодавці та державні виконавці давно «переплюнули» те європейське щастя?
І чи чують «євроінтегратори», що говорять про них батьки, скажімо, першокласника, Буквар для якого коштує до ста гривень? А ще треба придбати зошити, всю канцелярію, одяг, в складчину купити парту ( до тисячі гривень), відремонтувати клас…
Втім, всі це прекрасно бачать і розуміють, а потім вдома сідають до телевізорів і насолоджуються язиколяпанням тих, хто повинен відповідати за злодійське управління багатющою державою, на щастя, не зруйнованою ні війною, ні природними стихіями. Але на горе – інфіковану отим «по боку».
Від цієї суспільної «хвороби» геть усі забули, що спричинило півмільйонний Майдан, і що на ньому обіцяли лідери. І вимальовується столітня історична закономірність: кожна наступна владна команда гірша за попередню. Це вже не просто ступання на одні й ті ж граблі. Це – трагедія. 
Совість нації Ліна Костенко так про це написала: «…в житті одна помилка – не біда, біда, коли усе життя – помилка».
Процитував це і засумнівався: чи не поспішив з оптимізмом, що покоління отого чотирирічного хлопчика, свідомість якого ближча до євро стандартів, ніж у «патріотів», таки приведе Україну до омріяного достатку і біблійської моралі? Адже й тому поколінню дорослішати в суспільстві, рівень вихованості якого не зростає, а катастрофічно падає.
Але тільки-но засумнівався, як тут же згадав про існування в кожного народу почуття самозбереження. Отже, все-таки, хочеться залишитися оптимістом стосовно настання щасливої долі для українського суспільства.
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля
