ДО 80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Лопата Василь Іванович
Народний художник України, прозаїк
Народився 28 квітня 1941 року у с. Нова Басань. Батько Іван Миколайович до війни працював директором будинку культури. Спеціальної освіти не мав, але ставив спектаклі, в яких грав головні ролі, співав, писав декорації. У 1941 році пішов на війну, загинув у Сталінграді в 1942 році. Мати Ганна Антонівна Лопата (дівоче прізвище Кучерина) працювала в колгоспі, сама ростила двох синів.
Після закінчення місцевої школи в 1955 році, за наполяганням дядька, вступив на навчання до Майнівського зоотехнічного технікуму, хоч з раннього дитинства мав потяг до малювання. Згодом у автобіографічній повісті «Дорогу свою покажи мені, Господи» він так описав свій перший шлях у науку: «Багато десятків разів я міряв ногами довгу, остогидлу дорогу від Басані до Майнівки і стрімку, радісну, повну збудженого нетерпіння дорогу назад, додому. Холодними зимами я біг щодуху, щоб не замерзнути. Піт лоскотною цівкою застигав між лопатками, але діряві чоботи не давали ногам зігрітися, і червоні, припухлі пальці на ногах і на руках, відходячи, страшенно боліли. Весною земля відтавала, осінню розповзалася від дощів непрохідною грязюкою і важко налипала на черевики, затягуючи їх так міцно, що бувало, бідний черевик у багнюці й лишався. Пострибаєш на одній нозі, поки влучиш у той загрузлий черевик».
Науку в технікумі, що була не до душі, сприйняв як належне, зберіг шкільну звичку вчитися тільки на «відмінно», хоч розумів, що та абстрактна, недолуга наука була абсолютно відірвана од справжнього життя, й усі розуміли, що це просто фікція. Майбутнього художника непокоїло, що стане неспроможним, нездатним сприймати дійсно необхідне, цікаве, справжнє. Вирішив запам’ятовувати щось своє, потаємне, улюблене. І це при суворо регламентованих буднях Майнівки, названих студентом армійським режимом. Неодноразово він подумки себе запитував: «Що я тут роблю?». Бо відчував до зоотехнії, яку вивчав на «відмінно», відразу і відчуття відторгненості, далекості.
Мрія вивчитися на художника почала здійснюватися після закінчення технікуму з «червоним» дипломом: водночас складав випускні екзамени і вступні до Київського училища декоративного і прикладного мистецтва. У спогадах написав: «Нарешті, й до мене прийшло щастя, таке очікуване, омріяне, жадане, фізично відчуте і усвідомлене. Я – учень художнього училища. Усе викликало мій захват і здивовану радість: нарешті здійснилася заповітна мрія – я буду навчатися мистецтву серед талановитих хлопців, і училище розташоване не де-небудь, а в Києво-Печерській Лаврі, у священному місці, де сама історія і невидима, але потужна енергія Віри і Благодаті».
За рік до закінчення художнього училища науку перервала мобілізація в армію. І так співпало, що як тільки одержав повістку з військкомату, до училища надійшов запит з Міністерства сільського господарства, чи навчається тут Василь Лопата, випускник Майнівського зоотехнікуму, який не з’явився за направленням на роботу в колгосп. Директор училища дивився на кращого учня із співчуттям. «Що мені відповісти?» – запитав уголос. Василь промовчав, і потім не став довідуватись, що директор відповів на міністерський запит.
Служив недипломований художник у піхоті, в роті охорони. На цілу добу – в караул: дві години на посту, потім дві години сидиш пнем у караулці. Так і не розуміючи, чому дуже ретельно охороняли застарілу техніку і майно. Зате швидко усвідомив, що армія – чорне пекло. Як тут утриматись на людському рівні? Коли системно, послідовно тебе роблять покірним, безликим, бездумним роботом, маріонеткою, зомбі. Рятувався від цього тим, що створював свій таємничий світ. У спогадах, у острівцях простих людських емоцій і відчуттів, що було життям, – бачив єдине спасіння. Можливостей для малювання було обмаль. Командири загадували малювати портрети відмінників бойової і політичної підготовки, а також у штабі полку робити написи на картах, на яких офіцери розігрували «бої». Спокійніше можна було попрацювати у караулці, упродовж двох годин неспання після варти.
За два роки служби назбиралося багато малюнків. Відібрав їх десяток і відіслав на адресу Київського художнього інституту. На відповідь не сподівався, але одержав лист з Києва від Володимира Степановича Болдирєва. Він працював з молодими художниками, потрапило до нього й послання солдата. Дещо йому сподобалося з малюнків Василя Лопати, побачив його здібності: хоча й немає художньої школи, але, мовляв, то діло наживне, головне – бажання. Після звільнення в запас успішно склав екзамени до Київського державного художнього інституту (1964 р.), минаючи художнє училище. Провчився там 6 років і одержав високу оцінку дипломної роботи. Тож був зарахований до творчих майстерень Академії мистецтв під керівництвом народного художника М. Г. Дерегуса. Тоді ж одержав можливість взяти участь у першій груповій виставці.
Активно працював над ілюстраціями книг відомих українських літературних класиків, писав картини. Віхою у творчому доробку художника стала серія «Слово о полку Ігоревім», відзначена Дипломом Академії художеств СРСР, і була придбана кількома музеями України та Росії. У 1991 році працював над художнім образом української гривні, втілюючи в грошові знаки велику національну ідею. До того часу Василь Лопата уже мав почесне звання «Заслужений художник України», був Лауреатом міжнародної премії з екслібрису (Англія). У 1993 році творчість талановитого художника відзначена головною Державною премією імені Т. Шевченка.
У 1994 році внаслідок хвороби, що загострилася, митець вимушений був вилетіти на постійне проживання до США. Але й там не перестав творити свої шедеври на українську тематику. Чужа країна розбудила потяг до письменництва. Високо оцінена читачами і професійними критиками автобіографічна трилогія: «Десь на дні мого серця» (2001), «Дорогу свою покажи мені, Господи» (2005), «Кажи, як на сповіді» (2011).
З 2001 року – Народний художник України. Лауреат літературної премії імені Олеся Гончара (2007) та літературно-мистецької премії імені Лесі Українки (2008). Почесний громадянин міст Вінніпега і Брандона з Канади. Твори Василя Лопати зберігаються у Національному художньому музеї Києва, художніх музеях Чернігова, Полтави, Дніпра, Сум, у бібліотеці Конгресу США у Вашингтоні, в Українському музеї Нью-Йорка, у Музеї Стенфордської єпархії УГКЦ у США, у багатьох музеях інших країн, у приватних збірках Італії, Великобританії, Канади, Росії, Швейцарії, США.
У США з Василем Івановичем проживає дружина Реґіна Володимирівна, викладач фортепіано. У штаті Каліфорнія живе й працює донька Ольга, художник, графік-дизайнер. з чоловіком подарували батькам онука Деніела.
Тяжкі виклики долі закинули митця від Бога за океан. Але й там він залишається вірним сином своєї Вітчизни. Про це і в своїй книзі написав у 2005-му: «Моя Україна, кращої від якої, лагіднішої, теплішої навіть у холоди для мене немає. До неї рветься моє серце, вона сниться мені ночами, ідеально-піднесена і брудна, горда і принижена. Господь обрав її для мене, чи мене для неї – і я увесь належу їй, цій землі, цим людям, знайомим і незнайомим. І хай простять мене, грішного, всі, кого я мимоволі образив, недолюбив, недовіддячив! А моя дорога в’ється, кружляє, повертає у несподіваних напрямках, створюючи найдивовижніші, часто-густо не схожі на правду ситуації. І хай моє життя так і розтане в дорозі. Покажи мені її, Господи!».
Григорій ВОЙТОК, редактор «Енциклопедії Бобровиччини»
